На основі вивчення соціально-психологічної теорії та педагогічного досвіду спілкування переконання й навіювання вирізняють як два основні способи комунікативного впливу. Кожен з них має свою специфіку. Для того щоб переконання як метод взаємодії було максимально дійовим, воно має задовольняти певним вимогам:
зміст і форма переконання повинні відповідати рівню вікового розвитку особистості (у молодшому шкільному віці на прикладі казок, билин, фантастичних розповідей, далі на прикладах вивчення реального світу);
переконання повинно будуватися з урахуванням індивідуальних особливостей учня; необхідно знати справжню життєву позицію слухача;
переконання повинні містити як узагальнені положення (принципи і правила), так і конкретні факти, приклади; значною є роль наочно-образного матеріалу;
під час переконання часто виникає необхідність аналізувати факти поведінки, які однаково відомі співрозмовникам; це допомагає паралізувати можливі сумніви як щодо дійсності самого факту, так і в істинності висунутого загального положення;
переконуючи інших, педагог повинен глибоко вірити в те, що він повідомляє [31].
Умовами ефективності переконуючої взаємодії є:
забезпечення сили взаємодії, що визначається її змістом та авторитетом того, хто переконує. Чим краще ставлення учня до педагога, тим краще він приймає його переконання;
урахування під час побудови переконання особливостей психічного складу того, кого переконують. Для цього педагогу треба знати тип нервової системи вихованця, уявляти зону його найближчого розвитку в навчанні та вихованні. Наприклад, учень має сильний, неврівноважений тип нервової системи. У нього переважає процес збудження над процесом гальмування. Педагогу варто побудувати переконання таким чином, щоб воно не викликало додаткових емоцій, не сприяло б посиленню збудження;
урахування інтелектуально-емоційного стану того, хто переконує, і того, кого переконують, у момент їх взаємодії. Наприклад, учень надмірно збуджений, у нього домінують негативні емоції. Педагог, не враховуючи це, починає переконувати учня в неправильності його поведінки. Неважко здогадатися, що цей педагогічний акт приречений на невдачу.
Метод переконання буде дійовим тільки за умови єдності в ньому думки, почуття та вольового стимулювання.
У його застосуванні доцільно враховувати структуру переконання: знання — почуття (емоції) — поведінка. Перші два компоненти неможливо і не треба відокремлювати один від одного. Звертаючись до раціонального в учнів, озброюючи їх знаннями, педагог продумує, як додати переданим знанням більшу силу емоційного впливу.
Велике значення має аргументованість, доказовість висунутих положень, схвильованість педагога, його переконаність у правильності своїх слів, готовність захищати свої погляди. Це виражається в словах яскравих, надихаючих, що захоплюють уяву слухачів, що хвилюють їх, що запам’ятовуються надовго.
Переконання досягає мети, якщо воно сприймається слухачем вільно, без силового натиску з боку того, хто переконує. Результативність переконання залежить також від слів і вчинків педагога. Неприпустима розбіжність слова і справи.
Переконання й навіювання часто настільки тісно пов’язані між собою, що їх не можна чітко диференціювати. Загальні риси переконання й навіювання такі: 1) основний засіб впливу — слово; 2) за результатами впливу в більшості випадків важко визначити, відповідний акт поведінки є результатом навіювання чи переконанням. Переконання, сказане млявим, байдужним тоном за безжиттєвої міміки викладача, навіть за умови бездоганної логіки часто виявляється марним, так само як і навіювання неможливе, якщо порушуються закони логіки.
Отже, переконання та вербальне (словесне) навіювання взаємозалежні і часто виступають як єдиний комплексний засіб впливу на психіку людини. Переконання повинно мати навіювальний характер, так само як і навіювання повинно підготувати ґрунт для переконання. Основну відмінність переконання від навіювання можна вважати умовною, тому що в будь-якому разі слово діє як на свідомість, так і на підсвідомість та на почуття. Та сама думка може бути висловлена й у вигляді переконуючого впливу, і у вигляді навіювання, оскільки крім словесної форми, що виражає зміст інформації, у контексті завжди реалізуються компоненти педагогічної діяльності, які можуть підсилити чи послабити цей зміст.
Таким чином, завдання педагога в організації комунікативного впливу на учня — чітко визначити ступінь впливу і підібрати відповідні засоби, що роблять його переконання значнущим, а навіювання — переконливим.
Цікавим і важливим аспектом взаємодії людей є наслідування. Це складна динамічна властивість, що може виявлятися в широкому діапазоні: від сліпого копіювання поведінки, жестів, інтонації до свідомого, мотивованого наслідування. Властивість наслідування має неоціненне значення в процесі виховання і навчання. Саме наслідування є основою групоутворення, механізмом входження в нову групу, адаптації в ній та ідентифікації з нею. Наслідування використовується як на початкових етапах навчання («Повторимо всі разом», «Розв’язуємо задачі такого типу» та ін.), так і для виконання серйозних, творчих робіт — як результат отриманих навичок і знань.
У реальному житті навіювання та наслідування поєднуються і супроводжують один одного. Часто самі цього не помічаючи, люди починають повторювати слова, жести й манери партнера. На використанні сполучення цих властивостей побудований психотерапевтичний вплив людей один на одного, а також різні обряди, групова поведінка.
У процесі спілкування явище наслідування може бути ціле- спрямовано використано педагогом для виховного впливу на учнів, для демонстрації їм і подальшого засвоєння ними функціональної поведінки, правил загального та навчального етикету. Правильна організація навчального процесу, уміле використання учнів з високою успішністю під час проведення занять може також сприяти підвищенню загальної ефективності навчальної діяльності (як наслідок проявлення дії механізму наслідування).
Саме механізм наслідування істотною мірою сприяє виникненню такої форми міжособистісної взаємодії, як змагання, що виникає на основі порівняння себе з іншою людиною, бажання бути краще чи хоча б не гірше інших. Змагання викликає напругу розумових, емоційних і фізичних сил. Добре, коли змагання є стимулом розвитку, погано, коли воно переростає в суперництво.
Чинник наслідування та змагальна активність учнів у навчальному процесі є серйозними помічниками викладача в мотивації навчальної і пізнавальної діяльності учнів. Використовуючи активний зворотний зв’язок з учнями, педагог, виявляючи та активізуючи їхні творчі й соціальні потреби, може істотно підвищити ефективність навчального процесу.
Ще одна характеристика групової взаємодії, що значною мірою залежить від механізму наслідування, — це груповий конформізм, тобто неусвідомлене чи усвідомлене підпорядкування особистості впливу групи, у яку вона включена.
Зустрічаються три типи конформізму:
тип «хрущ — Дюймовочка» — людина щиро довіряє думці групи, перестає довіряти власному враженню. Усе, як у відомій казці: хрущ щиро вважав Дюймовочку надзвичайно красивою, але зневірився у цьому під впливом своїх побратимів-хрущів, які не визнали її красу через несхожість з ними;
тип «захист» — людина у групі шукає захист від своїх неприємностей, що існують поза групою;
тип «новий одяг короля» — людина тільки робить вигляд, що згодна із групою, насправді ж вона не хоче виділятися через небажання порушити єдність групи.
Конформна поведінка другого й третього типів дуже поширена у нашому суспільстві і позбутися її важко. Вона поширена також у навчальних закладах, наприклад, «Так усі роблять», «Ми нічого не зрозуміли», «До цього терміну ніхто не встиг підготуватися» та інші небажані установки; хоча можуть бути й позитивні. Педагог у процесі виховної роботи з учнями запобігає виникненню негативних тенденцій конформізму в навчальних групах і, використовуючи індивідуально-особистісний підхід у навчальній взаємодії, сприяє формуванню активної, неконформної, самостійної особистості учня.