Світові тенденції розвитку сучасної освіти передбачають, що в процесі безперервної освіти молодь одержує наступні особистісні якості, вміння, навички:
· набуття на діяльнісному рівні моральних цінностей, серед яких повага до прав людини, парламентської демократії, думки іншої людини, солідарність, любов до ближнього, відкидання примітивного егоїзму та споживацького ставлення до буття, почуття відповідальності та виконання обов'язків, надійність у діяльності, відкритість по відношенню до інших культур, рас, континентів;
· формування нового спілкування і взаємодії з іншими особами та партнерами; набуття праксеологічних умінь вирішувати різноманітні проблеми;
· автономність у праці при вмінні працювати і в групі; відбір та селекція інформації, її поглиблений аналіз та аналіз за умови збереження мотивації до свідомого навчання протягом усього життя; формування багатої уяви та використання її в креативній та інноваційній діяльності;
· гнучкість, психічна стійкість та готовність до адаптації в нових ситуаціях і діяльності у незвичайних умовах [1].
Слід відзначити, що з цією точкою зору погоджуються українські педагоги. Так, автори концепції національного виховання Українського гуманітарного ліцею вважають, що “головною метою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколінням історичного і соціального досвіду, успадкування надбань українського народу, що віками розвивається в річищі світової цивілізації і культури, є органічною часткою вселюдства, розвиток особистісних рис громадянина української держави, формування культури міжнаціональних взаємин” [2]. Вони ж називають такі стратегічні цілі виховання: науково-педагогічне забезпечення єдності фізичного, духовного, інтелектуального розвитку особистості; визначення в освіті пріоритету гуманістично-світоглядних знань, формування цілісного бачення світу і людини в гармонії з природою, космосом, собою; утвердження у виховній роботі пріоритету національного і як синтезу на основі спорідненості світового досвіду; розвиток у учнів почуття відповідальності за збереження національних традицій, звичаїв, культурних надбань, реалізації ідеї “діалогу культур”; створення індивідуального “Я” в його духовній автономності та суверенності і в умінні поєднувати особисті інтереси з державними.
Згідно з концепцією національного виховання, яка була запропонована авторським колективом у серпні 1996 року [3], основні змістові компоненти нового педагогічного мислення ґрунтуються на кількох фундаментальних положеннях, серед яких для нас є найбільш актуальними наступні:
· Дитина (учень, студент) – центр навчально-виховного процесу, суб’єкт навчання і виховання (творець, діяч);
· Українознавство – наукова основа, духовна серцевина навчально-виховного впливу в сім’ї, школі і суспільному житті, філософія і політика державотворення;
· Національне виховання – всеохоплююча і багатогранна система впливів, ідей і підходів, яка покликана пробуджувати, стимулювати розвиток закладених природою задатків, можливостей дітей, набуття етносоціального досвіду і реалізовувати завдання гуманізації і гуманітаризації системи освіти.
Згадана концепція пропонує також основні шляхи реалізації, які в умовах вищого навчального закладу економічного профілю, що функціонує у Донбасі, можуть бути визначені насамперед як
- вивчення в навчально-виховних закладах усіх типів українознавства як провідного інтеґративного навчального курсу, системи наукових знань, ідей, цінностей про Україну і українство, системи принципів, механізмів і способів трансформації здобутків світової цивілізації у свідомість і практичну діяльність кожної особистості, національну культуру;
- розробка нових методів і технологій, інноваційних систем навчання і виховання, створення умов для трансформації програм виховання в програми самопізнання, самовиховання, самореалізації особистості;
- створення в кожному навчально-виховному закладі чіткої, науково обґрунтованої системи виховної роботи, зміцнення зв’язків із громадськістю, залучення до виховання наукової, культурної та мистецької еліти.
Основу вивчення української мови становить цілісність її системи, зв’язок з національно-самобутнім характером народу. Тому кінцевою метою вивчення або викладання української мови є теза про національно-світоглядний дух народу.
Традиційно визначена рівнева методика вивчення української мови забезпечує послідовний аналіз лінгвістичних явищ, водночас вона перешкоджає синтетичному розгляду мовних одиниць, розгляду їх взаємовпливу та взаємодії. Тому при розгляді і вивченні більшості мовних явищ необхідний синтезований підхід.
У більшості випадків при вивченні саме української мови у донецьких вузах такий підхід відсутній, хоча одним з ключових напрямків розвитку вищої освіти в Донецькому регіоні є «переорієнтація вищих навчальних закладів у зв’язку зі змінами в науці і світовій індустрії виробництва знань з дисциплінарних на трансдисциплінарні підходи до навчання і досліджень» [4].
З середини 90-х років Донецький національний університет (ДонНУ) та Донецький національний технічний університет (ДонНТУ) провадять регіональні науково-практичні конференції з питань функціонування української мови та мовної освіти у вищих навчальних закладах [5,6,7]. При детальному вивченні матеріалів цих конференцій виявилися наступні обставини1.
Основними завданнями при вивченні української мови вважаються:
а) формування навичок і умінь наукового стилю на матеріалі фізики та хімії і публіцистичного стилю на країнознавчому матеріалі (ДонНТУ);
б) засвоєння стильової диференціації, вивчення ділового стилю на усіх мовних рівнях, повторення і поглиблене вивчення мовних норм через практику перекладу російських текстів за спеціальністю (ДонНУ);
в) знайомство з теоретичними відомостями і засвоєння їх на практиці при вивченні фонетики і анатомічної термінології, засвоєння лексики і збагачення словникового запасу, яке має поєднуватися із знанням норм у зіставленні з нормами російської мови (Донецький державний медичний університет).
Серед причин, які заважають вивченню української мови, названі такі:
а) більшість студентів – носії неадекватної двомовності і при певному запасі загальновживаної лексики мають труднощі зі сприйманням і продукуванням текстів зі спеціальною лексикою (Донецький державний університет економіки і торгівлі);
б) недостатній запас слів, невміння обирати найважливіше за значенням або забарвленням слово (Донецький технічний колеж);
в) ставлення студентів як до другорядного предмета, намагання спілкуватися підкреслено російською мовою, психологічна замкнутість на заняттях; неготовність викладацького складу викладати спеціальні предмети української мовою, відсутність матеріально-технічної бази, залежність процесу переходу на викладання у вищій школі від україномовних процесів у середній школі та в країні в цілому; уведення курсу “Українська ділова мова (мова професійного спілкування)” здійснено без належного аналізу мовної ситуації і потреб вищої освіти у східних регіонах України (ДонНТУ).
Найбільш ефективними методами викладання української мови, на думку викладачів названих вузів, є такі:
а) порівняльний принцип у викладанні української за зразками методики викладання нерідної; порівняльний підхід до фактів мови і мовлення, переклад як один з найефективніших засобів, урахування спільних та відмінних рис близькоспоріднених мов; зберігаючі технології навчання як цикл уроків з типології текстів з єдиною комунікативною настановою, яка реалізується дозовано на кожному уроці; при перекладі текстів – удосконалення граматики, розвиток культури мовлення, поповнення словникового запасу, накопичення термінологічної лексики (ДонНТУ);
б) опорно-порівняльний і переклад як важливий елемент (ДонДУЕТ);
в) багатоцільовий характер заняття та варіювання його компонентів; базування роботи на текстах спеціальності, виразне читання, аналіз і рецензія мовлення однокурсників, знаходження орфоепічних помилок, заучування напам’ять як закріплення практичних навичок літературної вимови (ДДМУ);
г) організація самостійної роботи студента як найважливіша умова засвоєння знань – робота над перекладами фахової літератури, вивчення нових слів; розвиток зв’язного мовлення – ділові ігри, “робітничі наради”, “мовні ринги” (ДонНУ);
ґ) систематичні лексичні вправи на знаходження у реченні або тексті неправильно вжитих слів, виправлення лексичних або стилістичних помилок, визначення стилю уривків (Донецький технічний колеж)
д) написання документів, повторення орфографії, тренувальні вправи на переклад, добір синонімів, антонімів, усне зв’язне мовлення певної теми; багато вправ на переклад, бо метод зіставлення і порівняння мов дає гарні наслідки (Приазовський державний технічний університет).
Крім названого, привертають увагу такі спостереження фахівців:
“За останній час значно зріс престиж української мови серед молоді: більшість вивчає її свідомо, а не з примусу, розуміє практичну необхідність володіння мовою. Але залишається нерозв’язаною проблема зростання національної свідомості молоді, усвідомлення нею необхідності збереження і зміцнення традицій, єдності поколінь, руйнування комплексу національної меншовартості. Для вирішення цих проблем слід враховувати світоглядно-виховний аспект навчання” (ДонДУЕТ).
“Добре володіють українською мовою студенти, які закінчили середню школу з українською мовою навчання або прибули з інших регіонів України. Інші (і таких більше половини) розмовляють “убогим суржиком”, не мають належного словникового запасу, а їх знання про народний побут, традиції, обрядовість – поверхове. …тому до робочого плану з курсу були внесені етнопедагогічні аспекти, тобто поєднання знань мови та народознавства” (ПриазовДТУ).