Кожен відділ складається з підвідділів, котрі в свою чергу, поділяються на більш менші підрозділи. Краще орієнтуватися в каталозі допомагає читачам подільник – особлива картка. В ній вказується перелік підвідділів. Щоб дізнатися, в якому відділі шукати книгу, існує алфавітно-предметний показчик до систематичного каталогу. На карточках предметного каталогу стоїть шифр, що показує місце книги на цю тему в систематичному каталозі.
В бібліотеках звичайно є окремі каталоги журнальних і газетних статтей. Велику допомогу лектору в підборі літератури можуть надати бібліографічні видання.
Робота над матеріалом лекції. Вивчення матеріалу (книг, довідників, періодики, архівних і статистичних документів) – це творча праця, що вимагає багато часу і сил. Тому роботу з книгою краще починати не з детального її вивчення, а з огляду, що дозволить отримати загальне враження і уяву про зміст всієї книги в цілому. Це необхідно для того, щоб точніше підібрати літературу для повного, поглибленого читання; проаналізувати, вивчити відібраний матеріал, обмежити число проблем лекції, скласти бібліографічну картотеку.
Робота над книгами, брошюрами починається з титульного аркушу. На картку звичайного бібліографічного розміру лектор виписує назву твору, прізвище автора, місто і рік видання, видавництво, підзаголовок книги (якщо він є), ставить бібліотечний шифр. Все це робиться для того, щоб у нього були відомості про те, яка література вже проглянута, а також, щоб в будь-який момент цю книгу можна було замовити і знайти в бібліотеці. Іноді, проглянувши лише зміст, можна вирішити, чи відповідає твір обраній темі, а прочитавши вступ, передмову, анотацію, з’ясувати основні ідеї книги, визначити цінність використаних джерел [ 16, 7 ].
Огляд висновків по главам і розділам, “вибіркове” неповне читання допоможуть лектору вирішити, чи варто цю книгу вивчати. Для того щоб не втрачати час на зайві записи, доцільніше читати твір з олівцем в руках і написав на аркуші прізвище автора, назву книги або методичного посібника, виписувати номери сторінок з необхідними відомостями.
Такий запис дозволить не лише зберигти книгу, але й в подальшому звертатись для детальнішого вивчення лише до тих сторінок, котрі вже відмічені як необхідні. Виписки робляться звідти, де є матеріал, без якого в лекції не обійтися [ 2, 8 ].
Можна робити виписки на окремих аркушах бумаги, поділених навпіл: зліва вказувати виписку-цитату з вказівками джерела, а справа – власне відношення до неї, думки, котрі виникли при її читанні, висновки, порівняння, співставлення, асоціації, тощо.
Якщо у виписці вказати прізвище автора, його ініціали, назву книги, її вихідні данні і сорінку твору, то вона стає цитатаою, яку можна використовувати в лекції, доповіді, статті, не звертаючись до першоджерела.
Вивчаючи матеріал, лектор повинен скласти список літератури, рекомендованої слухачам, не забуваючи при цьому ї художні твори.
В бібліографічній картотеці, що складається для себе, крім вихідних даних книги корисно відмітити бібліотеку, де лектор її взяв, а на зворотній стороні картки – коротенько основну ідею твору і думку про нього [ 26, 76 ].
Такими картками легко потім користуватись складаючи текст лекції, тоді як в зошиті складно буде відшуковувати необхідний запис. Якщо цього не робити, груда накопиченого сирого матеріалу “навалиться” потім всім своїм тягарем на лектора, і він опиняється не в змозі оволодіти ним. Матеріал інший раз настільки пригнічує лектора, що той починає “плавати” в ньому. В результаті – роботи було багато, а толку мало, або лекція не вибудовується в чітку концепцію, і все в ній ніби розсипається. Лектор змушений цілі дні витрачати на те, щоб відшукати необхідне посилання або цифрові дані, зі складністю відтворити власні думки, які він полінився записати одразу ж, читаючи ту чи іншу книгу. Таким чином, якщо не має суворої системи в роботі і багато робиться наспіх, вроздріб, маса сил і часу витрачається даремно.
Проглядаючи необхідні літературні джерела при розробці теми даного конкретного виступу, лектор накопичує матеріал і для наступних своїх доповідей на інші теми. Так поступово складається запас, резерв: виписки з вивчаємих творів, цитати, записи власних думок, що виникають при обмірковувані матеріалу лекції, так званий “архив лектора”, що дуже полегшує його роботу в майбутньому.
Один з самих відповідальних моментів підготовки до лекції – обмірковування і систематизація зібраного і накопиченого матеріалу [ 12, 46 ].
Не намагайтесь включити в одну лекцію все зібране вами. Зазвичай матеріалу завжди буває більше, ніж необхідно для однієї лекції. Тому велику роль відіграє попередній відбір. Тут необхідно бути прискіпливим і відкинути все другорядне або слабо пов’язане з темою. Спроба так чи інакше “втиснути” в лекцію як можна більше фактичного матеріалу – характерна помилка молодих лекторів. Часто це приводить до того, що лекція перетворюється в зведення фактів, в ній не залишається місця для головного – для аналізу, узагальнень, висновків.
Багатство теоретичного змісту, правильне висвітлення фактів і подій, вміле тлумачення їх мають велике виховне значення. Саме тому лектор повинен звертати особливу увагу на відповідність між теоретичними положеннями і прикладами. Важливо вміло підібрати і кількість фактів в лекції: якщо їх буде занадто мало, головна ідея лекції прозвучить непереконливо, бездоказно, а якщо їх занадто багато, тоді слухачу буде важко або зовсім неможливо зрозуміти головну думку лекції [ 9, 36 ].
Досвідчені лектори звичайно підбирають до кожного розділу лекції 3 – 5 прикладів, що доводять основну думку. Цього буває достатньо, так як аудиторія добре сприймає перерахування невеликої кількості фактів і зуміє прослідкувати за розвитком головної теми виступу.
Необхідно, щоб лектор при викладі матеріалу посилався на свіжі і достовірні факти.
Дуже важливо підібрати в підтвердження своїх думок цитати найбільших авторитетів. Цитати можуть служити логічним або психологічним доводом в лекції, так як вони наділені більшою навіюваною силою. Саме тому використовувати їх слід лише тоді, коли вони дійсно зроблять матеріал лекції більш переконливим, коли вони підтверджують, доводять думки, вислови лектора. Зловживання цитатами призводить до того, що лектор іноді ще не висловивши слухачам своїх власних думок, “приховується “ за чужими. Лекція стає непереконливою, нецікавою. В цьому випадку слухачі отримали б більше користі, якщо просто прочитали літературу, з якої лектор взяв ці цитати.
Складання плану лекції і тексту лекції. Коли матеріал зібран і проаналізован, можна розпочати роботу по складанню точного плану змісту майбутньої лекції. На цьому етапі необхідно продумати, чітко сформулювати питання теми, розмістити їх в суворо визначеній послідовності [ 14, 202 ].
В останній час лектори все частіше вдаються до побудови тезисного плану, котрий полегшить роботу лектора в аудиторії.
Тезисний план – це розгорнутий план, що містить не лише ствердження (основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них; ствердження і їх логічний взаємозв’язок. План лекції систематично переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після “обкатки” лекції в аудиторії.
Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції являє собою повне розкриття основ змісту теми, а не простий повтор її назви. Він дозволяє розподілити матеріал в певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Так як лекція суворо регламентована, саме план буде являтися тим засобом, який “відкине” все другорядне, залашивши матеріал, без якого не можна обійтись.
План – це орієнтир лектора і слухача, так як точно визначає межі проблеми, теми. А іноді план – це єдине, що під час читання лекції полегшує її сприйняття, допомагає лектору правильно побудувати виступ.
Дуже важливо, щоб план був рухомий і доповідач в залежності від регламенту лекції міг викреслити один-два підрозділи або, навпаки, їх додати для більш детального визначення розглядаємих в лекції проблем.
План, який лектор візьме з собою на трибуну, “план для себе”, – це ніби своєрідний “сценарій” лекції: в ньому визначається логіка викладення матеріалу і логіка роздумів; відмічається час, який лектор витратить на вирішення тої чи іншої проблеми, розділу лекції, для відповідей на запитання слухачів. В цьому плані вказується час, місце і порядок використання наочних засобів в лекції. Можна відмітити і методичні прийоми лектора, записати деякі приклади, факти, цифри, цитати, назви 3-4 друкованих робіт, в яких тема представлена найбільш повно. Цей план набагато відрізняється від “плану для слухачів”, який звичайно повідомляється їм на початку виступу для того, щоб вони отримали більш конкретне уявлення про зміст лекції, про логіку її побудови, краще сприймали роздуми лектора [ 14, 252 ].
Якщо виступ на ту чи іншу тему передбачається один раз, лектор обмежується складанням детального розгорнутого “плану для себе” або запише тези виступу, тобто короткі положення, що розкривають суть тієї чи іншої проблеми. В тезах відображаються принципові положення, що конкретизують в якійсь мірі кожен пункт плану лекції. Тези допомагають охопити зміст теми, продумати майбутній виступ, коротко сформулювати основні положення, запам’ятати докази, факти, роз’яснення, обгрунтування, аргументацію.
Конспект являє собою короткий виклад основних положень, теми і висновків. Він допомагає встановити взаємозв’язок ідей, привести їх в систему. Якщо у лектора є детальний план, тези або конспект майбутньої лекції, можна вважати, що він підготовлений до виступу [ 15, 47 ].
Початківці, та й багато досвідчених лекторів зазвичай пишуть повний текст майбутнього виступу. Це надає роботі над темою завершеності. Текст дисциплінує і організовує лектора.