- через зміст навчального матеріалу;
- через організацію навчального процесу, його форми і методи;
- через взаємодію учнів між собою та з педагогом, особистий приклад вчителя,
2. Принцип розвивального навчання.
У процесі навчання в учнів розвивається інтелект, емоційно-вольова сфера, почуття, моторика. Принцип розвивального
навчання вимагає створення оптимальних умов для всебічного гармонійного розвитку особистості школяра.
3. Принцип науковості освіти.
Цей принцип вимагає включення в зміст освіти науково-достовірних знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки та віковим особливостям школярів. Він витікає із закономірного зв'язку змісту освіти з рівнем розвитку науки.
Реалізується він переважно при складанні навчальних програм і підручників.
4. Принцип доступності (посильності) навчання.
Принцип доступності чимало дидактів розглядають у діалектичній єдності з принципом науковості. Доступність не означає легкості у засвоєнні, а міру посильної трудності.
Даний принцип вимагає вибирати зміст і методи навчання, враховуючи, вікові особливості школярів та рівень їх навчальних можливостей.
5. Принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою.
Даний принцип витікає із закономірного зв'язку навчання з вимогами суспільного життя. Він вимагає розуміння учнями значення теоретичних положень для розв'язання практичних завдань, розкриття їх виявів у навколишньому житті, виражав необхідність підготовки учнів до правильного використання теоретичних- знань у різноеторонніх практичних ситуаціях, до перетворення навколишньої дійсності.
6. Принцип наочності навчання.
Принцип наочності оснований на сенсуалістичному підході до навчання. Сучасні дидакти прийшли до висновку, що гіперболізація
ролі наочності у навчанні приводить до гальмування розвитку мислення учнів.
Сьогодні цей принцип трактується як вимога використання на всіх етапах навчання предметних і словесних засобів наочності, показу конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень.
Реалізовуючи даний принцип, вчитель має пам'ятати, що наочність — не самоціль, а засіб, який повинен забезпечити розвиток сприймання, мислення, активності й самостійності учнів; що поєднання слова, й наочності допомагає осмислити спостережуване, зрозуміти зв'язки між фактами та явищами; що недоцільно показувати те, що добре відомо учням, достатньо лише створити відповідні уявлення; що надмірна наочність призводить до труднощів сприйняття; що демонструвати наочність треба на необхідному етапі уроку, а не завчасно.
7. Принцип систематичності, системності, послідовності, наступності навчання.
Систематичність навчання відбиває вимогу засвоєння учнями знань у системі, яка б відображала у цілісному вигляді ті предмети і явища, які вивчаються, з усіма їх зв'язками і залежностями.
Послідовність навчання має на увазі побудову його у стрункій логічній послідовності так, щоб нові знання спирались на раніше засвоєні, а ті, в свою чергу ставали фундаментом для наступних знань.
8. Принцип цілеспрямованості та мотивації навчання.
Даний принцип витікає із закономірного зв'язку ефективності навчання і ставлення школярів до засвоєння знань.
Цілеспрямованість навчання вимагає визначення загальної мети, яка задається суспільством і навчальними програмами, конкретних цілей, які визначає вчитель на кожному етапі навчання.
Для успішної реалізації цього принципу вчителю необхідно правильно формулювати цілі (освітні, виховні, розвивальні), будувати свою роботу так, щоб вони були зрозумілі та сприйняті учнями і досягнуті в процесі спільної діяльності.
9. Принцип активності та самостійності учнів у навчанні.
Мотивація навчання, нерозривно пов'язана із формуванням у
школярів пізнавальної активності та самостійності. Принцип активності та самостійності учнів у навчанні вимагає створення умов для вияву учнями творчої активності та пізнавальної самостійності у процесі засвоєння знань.
Активність і самостійність учнів у навчанні тісно взаємопов'язані. Активність виражається у стані готовності, прагненні до самостійної діяльності. Самостійність - у визначенні об'єкта, виборі засобів, діяльності без допомоги ззовні. Джерелом пізнавальної активності й самостійності є потреба учнів у здобуванні, знань, у самовираженні. Завдання вчителя — стимулювання цієї потреби. Активізація пізнавальної діяльності потребує використання таких методів, прийомів, засобів і форм, навчання, які стимулюють учнів до виявлення активності й самостійності.
10. Принцип свідомості й міцності засвоєння знань, умінь і навичок.
Даний принцип вимагає забезпечення учням умов для глибокого осмислення наукових фактів і узагальнень, способів виконання дій, довгого збереження їх у пам'яті, відтворення і використання у потрібний момент.
Його реалізація забезпечується:
- розумінням суті процесів і явищ, які вивчаються;
- виділенням головного у навчальному матеріалі;
- повторенням матеріалу за розділами і структурними одиницями;
- самостійним аналізом фактів, зв'язків, висновків;
- вивченням нового матеріалу у поєднанні з засвоєним раніше;
- використанням різних прийомів запам'ятовування і відтворення матеріалу;
- самостійним виконанням вправ на творче застосування знань;
- звертанням до раніше засвоєних знань з іншої, наукової точки зору;
- узагальненням і систематизацією отриманих знань, складанням' схем, створенням моделей.
11, Принцип індивідуального та особистісно зорієнтованого підходу до учнів у процесі навчання.
Цей принцип вимагає врахування у навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного учня і забезпечення на цій основі підвищення якості навчальної діяльності, а також створення оптимальних умов для розвитку і становлення особистості як суб'єкта навчальної діяльності (саморозвитку).
Реалізації цього принципу сприяє індивідуалізація навчання, тобто: врахування індивідуальних особливостей учнів, здібностей і обдарувань, інтересів і прагнень школярів, їхнього життєвого досвіду, а також диференціація навчання.
12. Принцип оптимізації навчального процесу.
Основні критерії оптимальності:
- досягнення кожним: учнем реально можливого для нього в даний період рівня успішності, вихованості й. розвитку, але не нижчого за. задовільний;
- дотримання учнями і вчителями встановлених для них норм часу на урочну і домашню роботу.
Шляхи оптимізації навчання:
- вивчення реального рівня освіченості, вихованості й розвитку учнів; створення сприятливих умов для навчання;
- визначення конкретних освітніх, виховних, розвивальних цілей і завдань;
- відбір оптимального змісту уроку;
- вибір виду навчання, форм його організації, раціональних методів, прийомів і засобів, темпу роботи.
19. У дидактиці методом навчання називають спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів, що веде до досягнення певної дидактичної мети.
Метод має своє призначення або функції: освітню, виховну, розвивальну, стимулюючу, контрольно-корекційну.
Метод має свою внутрішню структуру. Він включає такі компоненти, як прийом, дія і операція.
Прийом — це складова частина методу, яка спрямовує учнів на розв'язання часткових дидактичних завдань. Наприклад, бесіда, як метод, може включати такі прийоми: постановку запитань, слухання відповідей учнів, їх корекцію, висновки. Деякі прийоми можуть бути складовою частиною різних методів: бесіди, лабораторної роботи., роботи з підручником.
Дія — акт цілеспрямованої діяльності. Характеризується усвідомленням мети, шляхів її досягнення. Дія включає конкретні операції, які слід застосовувати у певній послідовності.
Вчитель обирає необхідну структуру методів навчання а залежності від дидактичних, цілей, змісту навчального матеріалу, особливостей учнівської аудиторії, наявності матеріально-технічної бази, від рівня своєї педагогічної майстерності.
Проблема класифікації методів навчання -- одна із найгостріших у сучасній дидактиці. Наявність різних підходів до класифікації методів навчання свідчить про розвиток педагогічної науки.
Історично найстаршою групою методів є словесні методи, які передбачають передачу інформації за допомогою слова: усного, письмового, друкованого. Розвиток, матеріальної освіти сприяв поширенню іншого способу передачі знань через показ самих предметів вивчення і їх спостереження учнями. Ці методи назвали наочними. В кінці ХІХ - на початку XXстоліття з'явився новий спосіб ознайомлення учнів із знаннями. Він полягає в організації практичної діяльності учнів, яка є джерелом знань і умінь.
Так і виникла перша класифікація методів навчання за. джерелом знань: словесні, наочні, практичні. До словесних методів традиційно відносили розповідь, пояснення, інструктаж, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником; до наочних - ілюстрацію, демонстрацію, спостереження; до практичних — вправи, лабораторні роботи, практичні роботи. Слід відзначити, що в 20-ті роки XX ст. українським педагогом Григорієм Григоровичем Ващенком була обгрунтована інша класифікація методів навчання. Він поділив методи на дві категорії: пасивні й активні. Він також підкреслював, що при пасивних методах учень є лише об'єктом педагогічного впливу вчителя, при активних — стає його суб'єктом. Г.Ващенко виділяв ще й третю, перехідну категорію методів -напівактивних.