6. Викладення та вивчення нового матеріалу (лекція)
Суспільно-політичний і загальнокультурний процес 70-90 рр.
Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч ХІХ століття.
Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) — унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням "відлиг" і "мертвих антрактів" (Сергій Єфремов).
Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Митецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана царським указом 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.
Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: "Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного, нечасто літературі випадало таке важне значення в житті народу... Українське слово вирятувало українсько-руський народ від видимої загибелі".
У ці, як і в попередні роки, український народ був роз’єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.
Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається "ходіння в народ" різночинців з метою підняти селянство на боротьбу "за землю і волю". Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.
У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І.Лучицький, О.Лазаревський, М.Драгоманов, мовознавець П.Житецький, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький. відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П.Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних "Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край" (1873-1878). Історик В.Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного "Архива Юго-Западной России".
Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О.Кониський, Олена Пчілка, М.Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.
На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно, що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство "Просвіта", засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені Шевченка (1875), реформоване в 1892 році у Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою ("Правда", "Зоря", "Діло") дали можливість друкувати твори українцям, що жили по різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів "Громадський друг", "Дзвін", "Молот", "Світ", "Житє і слово". Завдяки Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах "Перший вінок", що представив творчий набуток українок. Віднісши це видання до "найкращих і найбагатших змістом наших видань із того десятиліття", Іван Франко з гордістю зауважив: "Голоси жінок-галичанок і українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок".
Перший політичний емігрант з України Михайло Драгоманов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника "Громада" та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.
Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — "Киевская старина" (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: "Луна", "Рада", "Нива", "Степ", "Складка".
Незважаючи на постійні урядові заборони й обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.
У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Письменники-реалісти основу художнього образу вбачали у його відповідності реальній дійсності, а також у зображенні насамперед типізованих образів, змалюванні типових обставин. Покликання літератури реалісти бачили у пізнанні дійсності та її ідейній оцінці. Улюбленими жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.
Міжпредметні паралелі. Найвидатнішими представниками реалізму вважаються Іван Тургенев, Федір Достоєвський, Лев Толстой — у російській літературі, Чарлз Діккенс — в англійській, Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер, І Стендаль, Еміль Золя — у французькій. Серед європейських з реалістів слід виокремити письменника, чия творчість справила колосальний вплив на розвиток літератури в усьому світі. З його іменем пов'язують утвердження у світовому і письменстві натуралізму. Це Еміль Золя (1840—1902) — французький письменник, автор "Руґон-Маккарів" — серії із 12 романів, які його уславили. Еміль Золя розробив основні І засади натуралістичної естетики. Від художнього твору він вимагав документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Він закликав не уникати змалювання відразливих деталей навколишнього світу, у власних творах показував життя соціального дна, хворобливу психіку людини тощо. В Україні натуралізм не набув істотного поширення, хоча й мав І певний вплив на художні шукання Івана Нечуя-Левицького ("Бурлачка"), Івана Франка ("На дні", твори бориславського циклу). Іван Франко перекладав твори Еміля Золя і писав про французького письменника статті.
Розвиток української поезії в останнє тридцятиріччя ХІХ століття пов'язаний з іменами таких митців, як Пантелеймон Куліш, Леонід Глібов, Юрій Федькович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Борис Грінченко,
Яків Щоголев, Іван Манжура, Іван Франко, Володимир Самійленко, Леся Українка. Саме їм належить заслуга проблемно-тематичного і жанрово-стильового збагачення ПОЕЗІЇ, розширення її образної та ритмомелодичної систем. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті.
Перша — Михайло Старицький, який " завершає собою пошевченківську пору в поезії, пору повільного відходу від тем Шевченка та його манери. Він з найбільшою яскравістю проголошує потребу перекладів як стимул і початок дальшого розвитку мови; в громадянській ліриці він виразно звертається від пророків та Старого Заповіту до громадянської поезії росіян; він перекладає Гейне і користується ним у власних спробах запровадити нові ліричні жанри" (Микола Зеров). Саме Старицькому належить заслуга виховання молодої літературної генерації 80-х — початку 90-х років ХІХ століття ("Плеяда"). Леся Українка неодноразово стверджувала, що найбільше значення з попередників для неї мали Куліш і Старицький.