Кодекс лицарських звитяг: готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України; нехтування небезпекою, коли справа торкається життя друзів, побратимів, Матері-України; ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці і в бою.
Формуванню національної самосвідомості молоді сприяє чимало важливих сфер, з-поміж яких надзвичайно актуальними в сучасних умовах є: а) історія минулого нашого народу; б) рідна мова; в) народознавство; г) художньо-поетична література; д) гуманістичне виховання.
Слід розрізняти і означувати такі категорії, як мораль і моральність.
Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їх відношення до суспільства, нації, колективу, один до одного, підтримане особистим переконанням, традицією, суспільною думкою. Моральні норми складають основу моральності людини, але повністю її не визначають. Моральність включає моральні погляди, теорії, переконання, почуття, відношення людей, моральні поведінку.
Моральна свідомість школяра - одна із сторін суспільної свідомості її суб’єктивно-ідеальна форма, яка у вигляді уявлень і понять відображує реальні відношення і регулює моральну сторону його діяльності.
Моральні переконання – це пережиті та узагальнюючі моральні принципи, норми. Вони формуються в процесі активного й вольового оволодіти всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості.
Моральні почуття виражають запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формування почуття в системі морального виховання з’являється емоційне відношення до того, що раніше було байдужим.
Моральні звички – це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки /образ дії/, які стають потребою людини і здійснюються в будь-яких ситуаціях і умовах.
Моральна спрямованість – це стійка суспільна позиція особистості, що складається в результаті світоглядно основи, домінуючих мотивів поведінки і проявляється як властивість особистості в різних умовах і обставинах.
Дитинство — центральна проблема педагогічної, психологічної, філософської науки. Важливість, значущість цього періоду для становлення особистості нині незаперечна. Складністю й багатогранністю феномену дитинства пояснюється різне трактування його багатьма дослідниками. Проте, попри суперечливість оцінок і суджень, дитинство завжди було, е і буде най більшою соціальною цінністю, яку колись знало, знає і буде знати людство.
Воно «цілісно розкриває глибинну правду про людину, людську природу та сутність», воно є «одкровенням самої неосяжної глибини реальності» [9, с. 9].
Сучасний етап розвитку освіти в нашій країні може бути справедливо названий перехідним.
Сутність і специфіка особистісна зорієнтованого виховання найбільш чітко виявляються в його порівнянні з традиційним. Особливості виховання в масовій школі полягали в тому, що воно хоча й було за радянських часів со-ціократичним, проте це не означає, що в цій моделі абсолютно ігнорувалися індивідуальні запити і потреби учнів, але вони заохочувалися і задовольнялися лише у разі відповідності із загальнодержавними інтересами. А головним критерієм оцінки якості виховання вважалася політична орієнтація людини, її лояльність, а не індивідуальний особистісний розвиток. Хоча і в часи соціократичної школи виникали і роз вивалися, здійснюючи значний вплив на масову практику, осередки гуманістичної педагогічної культури. Мова йде про видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського. Виховання у нього — це творення щастя кожного вихованця. «Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань — у цьому полягає мистецтво виховання» [12].
Тому під час розробки доцільних гуманістичних технологій організації соціально-педагогічної роботи з метою реалізації особистісної зорієнтованого виховання школярів ми керувалися такими концептуальними положеннями:
- Освіта - це передусім становлення людини як неповторної індивідуальності, з притаманною їй високою духовністю. Впроваджувати соціальну роботу з процес виховання молодших школярів - означає допомогти їм стати суб'єктом куль тури, навчити життєтворчості.
— Гуманне ставлення до дитини (Ш.А. Амонашвілі). Соціальний педагог з оптимістичною гіпотезою підходить до дітей, ставиться до них як до самостійних суб'єктів, які здатні удосконалюватися за власним бажанням і вільним вибором. Тобто, у кожної дитини у вчинках є особистісний сенс. Мета особистісно зорієнтованої педагогіки не сформувати і навіть не виховати, а знайти, під тримати, розвинути у людини і закласти у неї механізми самореалізації, саморозвитку, адаптації, саморегуляції, самозахисту, самовиховання та інші, необхідні для становлення самобутньої особистості, діалогічної і безпечної взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією.
- Положення парадигми особистісно зорієнтованої соціально-педагогічної роботи пов'язане з визначенням її людино творчих функцій. найважливіша з них — гуманітарна, суть якої полягає у збер женні і відновленні екології людини: її тілесного і духовного здоров'я, сенсу життя, особистої свободи, моральності. Для цього у кожного учня необхідно закласти механізми розуміння, взаєморозуміння, спілкування, співробітництва. Не менш важливою виступає культуро творча функція, яка забезпечує збереження, передачу, відтворення і розвиток культури засобами виховання (механізм культурної ідентифікації — встановлення духовного взаємозв'язку між собою і своїм народом, переживання почуття належності до національної культури, інтеріоризація (визнання як своїх) її цінностей, по будова власного життя з їх врахуванням. Важливою функцією педагогіки виступає соціалізація, тобто забезпечення засвоєння і відтворення індивідом соціального досвіду, який свідчить про нормальне, безболісне входження людини в життя суспільства.
Базою розвитку особистісно зорієнтованих педагогічних технологій, на думку О.В. Бондаревської, виступає діалогічна концепція культури Бахтіна — Біблера, в якій обґрунтована ідея все загальності діалогу як основи свідомості людини [6, с. 12].
«Діалогічні відносини — майже універсальне явище, що пронизує людську мову, всі відносини і прояви життя людини, взагалі все, що має сенс і значення. Де починається свідомість, там має місце діалог» [3, с. 56].
Основою будь-якої педагогічної технології у традиційних системах ос віти виступає роз'яснення, а за умов особистісно зорієнтованого виховання — розуміння і взаєморозуміння. B.C. Біблер підкреслює, що відмінність цих двох феноменів полягає в тому, що в першому випадку мають місце лише одна свідомість, один суб'єкт, форма мовлення — здебільшого монолог; у другому — два суб'єкти, дві свідомості, взаєморозуміння, діалог.
Характер морального виховання (за умов переважання особистісно зорієнтованого виховання) залежить від позиції педагога й учня. Про це писав К.М. Вентцель, проектуючи діяльність педагога у «Будинку вільної дитини». Він вказував на те, що педагог не повинен панувати над дітьми, повчати. Бажано, щоб запитували, говорили більше самі вихованці. «Необхідно, щоб діти весь час були активними, а не «мучениками науки», — тоді процес моральної освіти значно виграє» [7, с. 96]. Актуально в плані технології особистісно зорієнтованої педагогіки звучить сутнісна характеристика основного методу, рекомендованого Вентцелем для виховання вільної людини: «Цей метод повинен бути методом вивільнення в учня творчих сил, шляхом пробудження і підтримки в нього прагнення до пошуків, творчості, само вдосконалення, методом приведення дитини до стану найбільшої активності» [7, с. 96].
В.Нестеренко цілісний образ категорії дитинства виводить із трьох взаємопов'язаних складових: 1) дитинство — це дитячий спосіб ставлення до світу, який характеризується яскравістю, безпосередністю, емоційністю, «гостротою переживань недієвості буття». У цей період дитина «відкрита для смислоосягнення й смислоутворення» [10, с. 66]; 2) дитинство - це світ відкриттів, бо дитина за своєю природою дослідник, відкривач світу, для неї всі події відбуваються вперше. Звідси і глибокі враження, які залишаються на все життя людини; 3) дитинство — форма авансування суто людського став лення до світу (відкритість, відвертість, довіра, неупередженість). Така позиція відзначається не реалістичністю. «Не практична дитяча довіра у своєму сутнісному вимірі являє собою постійний потенціал моральності й людяності та їх своєрідний «гормон зростання» [10, с. 67].
Науковими працями багатьох сучасних вчених репрезентований соціально-педагогічний підхід до педагогіки з дітьми молодшого шкільного віку. Сучасна наукова думка України пропонує педагогіку і психологію життєдіяльності, яка наголошує: «Ставтесь до дитинства серйозно! У житті немає чернеток і пауз, немає підготовчих періодів. У кожний конкретний момент свого життя дитина або реалізує, стверджує, або заперечує сама себе!» [13, с. 125].
Природа дитини така, що вона прагне до само здійснення. Звідси і завдання, яке несе педагогіка і психологія життєтворчості, — створити людину-творця, здатну само реалізувати себе. Завдання дорослих (батьків, педагогів) — допомогти їй у цьому.