«Гармонія педагогічних впливів» знайшла своє відображення у своєрідному, підказаному педагогу практикою і дітьми формах організації навчально-виховної діяльності, у якій з'єдналися виховні цілі і їх творче, поетичне трактування. Це - свято хліба і свято матері, свято першої квітки і свято жайворонка. Друга книга трилогії - «Народження громадянина» з моменту виходу у світ (1970 р.) отримала 25 видань на 14 мовах світу. Широкий і повний аналіз проблем виховання підлітка з характеристикою протиріч і особливостей цього періоду складає основний її зміст. У роботі з підлітками Василь Олександрович застосовував ту ж методику виховного впливу, що і до дітей 6-11 років, але значно збагатив її, розширив і поглибив новими ідеями. «Перший раз народжується жива істота, другий раз - громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, що бачить не тільки навколишній світ, але і самого себе», - затверджував Сухомлинський і, виходячи з цього і з потреб суспільства, будував виховну систему [1, с. 285].
В. А. Сухомлинський вважав за необхідне створити оптимальну систему педагогічного впливу на вихованця, спрямовану на всілякий розвиток його здібностей і формування основних духовних потреб, що в остаточному підсумку реалізуються у творчій праці. «Тільки праця у всій його багатогранності, спрямована на пізнання, освоєння світу, на самовираження, самоствердження особистості у творчості, тільки насичення вільного часу працею, що збагачує духовне життя, може дати людині щастя» [20, с. 475]. Третя книга трилогії - «Лист до сина» - уперше вийшла у світ в 1977 р.; над нею Василь Олександрович працював до останніх днів свого життя. Вона побудована у формі діалогу вихователя зі своїм дорослим вихованцем, що вже залишив стіни школи, і тому педагогічні ідеї і думки Сухомлинського одержують новий вид із яскраво вираженим політичним і морально-етичним фарбуванням. Теми, над якими міркує педагог, актуальні і злободенні; у своїй сукупності вони представляють програму діючого гуманізму. Їх умовно можна підрозділити на три групи: Батьківщина, людина, праця. Василь Олександрович призиває молодь бачити в праці на благо Батьківщини, а зміст свого життя, підкреслює, що безпека і процвітання Вітчизни залежать в остаточному підсумку від особистого внеску кожного з нас. Вихованню людини присвячена велика частина листів. У них Василь Олександрович розвиває свої думки про ідейність, про суспільний зміст діяльності, про покликання і духовність, розглядає питання самовиховання, любові, дружби, краси, ідеалу.
Лейтмотивом усього твору є думка про те, що основне в житті - це праця, відношення до праці як до вінця і торжества людської сутності:
«І саме головне, на чому завжди буде; триматися людина - його розум, совість, людська гордість - це те, що він завжди буде добувати хліб у поті чола свого» [20, с. 490]. Сьогодні багато ідей Василя Олександровича, форми і методи навчання і виховання дітей, підняті і розвиті в трилогії, стали повсякденною практикою
На сучасному етапі, коли Україна виборола незалежність, коли створюються нові ідеали, змінилися й шляхи формування особистості. Гуманістична парадигма виховання і освіти обумовлює новий, особистісно орієнтований підхід до виховання дитини.
Науково-педагогічною громадськістю широко обговорюються особистісно орієнтовані концепції, автори яких досліджували й описали багатомірну і багатогранну соціокультурну і психолого-педагогічну реальність:
- виховання учня як суб'єкта культури, історичного процесу, здатного до самозахисту, саморегуляції і виживанню в суспільстві, що змінюється,
- аксіологічний підхід в освіті, що передбачає формування гуманістичного, ціннісного мислення педагогів як основи оціночно-аналітичної і творчо-пошукової роботи їхньої свідомості;
- самовизначення, коли ні учень, ні клас не є об'єктами навчання і виховання, а поряд із учителями виступають суб'єктами освіти; їхня взаємодія і взаємовідношення ведуть до саморозвитку обох як до процесу і результату усвідомленого вільного вибору особистістю позиції, способів рішення проблем у конкретних життєвих ситуаціях;
- персоналізація, що розкриває нове розуміння особистості, яка має потребу бути особистістю, яка здатна до саморуху і самопобудови. і захопливої в орбіту свого руху інших людей;
- особистісно орієнтоване навчання і виховання, у якому кожен учень як носій індивідуального, суб'єктного, особистісного досвіду виявляє свою суб’єктність у здатності перетворювати практичну діяльність у предмет перетворення; тільки стаючи суб'єктом власної діяльності, людина знаходить можливість стати особистістю.
- особистісний підхід до виховання, розглянутий через призму таких понять, як особистісні функції, особистісний досвід, особистісні ситуації, особистісно орієнтовані освітні технології (контекстні, діалогічні, ігрові), що включають процесуальний аспект виховання
Кожна концепція пропонує визначену модель педагогічної діяльності, ефективність якої буде залежати від особистості педагога, що проникнувся цією концепцією і реалізує її в тієї чи інший соціокультурної ситуації.
У законодавчих документах останніх років, що відносяться до сфери освіти («Національна доктрина виховання», «Освіти» (Україна ХХ1 в.) і ін.), наш уряд достатньо чітко і послідовно проводить політику демократизації системи, відмовляючись від ідеологічного, управлінського протекторату над нею. Поняття «модернізація» рішуче замінює сьогодні вже звичне слово «реформація». Реформувати - значить діяти «зверху вниз», а модернізувати - працювати «зовні», обновляючи технології.
В.О.Сухомлинский затверджував, що "Турбота про здоров'я дитини - це комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил... не звід вимог до режиму, харчуванню, праці і відпочинкові. Це насамперед турбота в гармонічній повноті усіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості"
За словами В. О. Сухомлинського, у вихованні культури дуже велике значення має зв'язок естетичного сприймання й естетичної творчості [22, с. 384].
Художньо-мовленнєва діяльність шестирічних дітей різноманітна: вони слухають та переказують казки, оповідання, намагаються самі скласти, читають напам'ять вірші, прислів'я . Художньо-мовленнєва діяльність тісно переплетена з театрально-ігровою, у процесі якої діти драматизують невеличкі художні твори, фрагменти з них ставлять лялькові вистави. На думку В. Сухомлинського, “...красою художнього слова вихованці дорожать як величезним духовним багатством свого народу. В ранній юності читання художніх творів є такою самою потребою, як спілкування з товаришами, дружба” [21, с. 390].
Для педагога сприйняття дітьми казки як художнього твору – важливий показник їх розвитку. “Дитина повинна бути дитиною, - писав В. О. Сухомлинський. – Якщо, слухаючи казку, вона не переживає боротьбу добра та зла, якщо замість радісних вогників захвату у неї в очах зневага – це значить, що у дитячої душі щось надломлене, і багато зусиль треба прикласти, щоби виправити дитячу душу” [20, с. 307]. Розповідь – один із найулюбленіших видів художньо-мовленнєвої діяльності дітей дошкільного віку. Використовуються різні види його – за картиною, з іграшкою, за словесним зразком тощо. Особливе місце у роботі з дітьми цього віку займає вигадування історій, казок.
Велике значення для естетичного розвитку дитини має музика. Тому дуже корисно показувати дітям музикальні казкові фільми, мультфільми, або казкові вистави, що супроводжуються музикою. Так, В. Сухомлинський писав, що “...слухання музики є однією із умов, завдяки якої посилюється роль емоційної пам¢яті в духовному житті: мелодія пробуджує в душі пережиті давно колись почуття, надає нового емоційного забарвлення думкам...” [21, с. 391].
Із словами В. А. Сухомлинського, “Думка учнів початкових класів невід'ємна від почуттів та переживаний. Емоційна наповненість процесу навчання, особливо сприйняття оточуючого світу – це вимога, яку висувають закони розвитку дитячого мислення” [20].
Пригадаймо В.О.Сухомлинського: "Я не можу без болі думати про те, що в багатьох школах сидять за партами знехтувані, похмурі, роздратовані або бай дужі до всього двієчники. Не можна допустити, щоб вони пішли зі школи озлоблені та байдужі до знань. Якщо нормальна людина ні в одному предметі не досягла успіхів, якщо у неї немає улюбленого предмета, це означає, що школа не справжня."
Часто погані, нехай навіть заслужені, оцінки знижу ють у школярів віру в себе, у свої сили і можливості. Учень стає байдужим до двійок. Він погоджується з поло женням невдахи. І часто стає ним на все подальше життя.
Оцінка не повинна бути джерелом тривоги і побоювань. Учні підуть на заняття з більшою охотою та бажанням, якщо їм не буде загрожувати небезпека бути викликаними і отримати "двійку". Оцінка, в основному, повинна бути винагородженням за працелюбство, а не покаранням за лінощі та недбайливість.
Шлях пошуку істини - це, безперечно, шлях спроб та помилок. Учитель повинен пам'ятати про право учня (так само, як і про своє) на помилку, її не можна оцінювати негативною оцінкою. Помилку потрібно виправляти. Крім того, прагнення до об'єктивності будь-якою ціною зводить працю педагога до процесу вимірювання потрібного і досягнутого, в якому досить часто не враховується головне - сам вплив на учнів. Що станеться з учнем, для якого "двійка" стане постійною оцінкою і якого всюди й завжди лають?