Київська колегія (паралельна назва – Києво-Могилянська) за змістом навчальних програм і рівнем викладанням відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися «сім вільних мистецтв», значна увага приділялася вивченню мов: слов’яноруської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, німецької ( з 1738 р.), французької (з 1753 р.), староєврейської (з 1755 р.). Але тут, на відміну від європейських навчальних закладів, не було факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди викладалося богослов’я. Польський уряд забороняв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Польські правлячі кола не могли погодитися на вільний розвиток колегії, вбачаючи у цьому загрозу створення ідеологічного центру відокремлення України від Польщі.
На чолі Київської колегії стояв ректор, звичайно виборний; він викладав богослов’я, хоч на підставі королівського привілею в Київській школі богослов’я не можна було викладати, а можна було лише вільні науки до філософії включно. Помічником ректора був префект, що стежив за студентами. Через ректора та префекта митрополит правив колегією. Вона складалася з таких класів, або, як тоді казали, шкіл: фари, іншими, граматики, синтактики, піїтики, риторики, філософії та богослов’я.
Як і всі наші братські школи, Києво-Могилянська колегія, що з 1700 р. стала зватися Академією, до самого кінця XVIIІ ст. була школою загальноосвітньою, а не спеціальною; до неї вступала молодь всіх станів нашого громадянства, від шляхти й козацької старшини до посполитих включно. Крім українців і білорусів, сюди йшли по науку й «московити» (великоруси), румуни, болгари, серби, а почасти навіть греки й араби. Отже, ця школа була осередком освіти для всього православного світу, а за її зразком заводили школи й інші православні народи, головним чином росіяни.
Висновок
Формування освіти, починаючи з XIV ст., відбувається у складних соціальних і національно-культурних умовах. Негативними були наслідки монголо-татарської навали (середина XIII-XIV ст.). Наприкінці XIV ст. значну частину української території підкорило Велике князівство Литовське. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склалися у період Київської Русі. Вони забезпечували основи грамотності. Викладання в школах велося церковнослов’янською мовою.
З другої половини XVІ ст., коли більшість українських земель входить до складу Речі Посполитої (польсько-литовської феодальної держави), виникає реальна загроза окатоличення й полонізації українського народу. Одним із засобів полонізації стали католицькі школи. В єзуїтських і протестантських школах навчалося чимало українців. Мовою викладання була латинська.
Єдиний засобом врятування молоді від окатоличення було заснування власних православних шкіл. Такими школами є братські, що мали цілком конфесійний (церковно-релігійний характер). Братські школи, як і всі наші школи в Польщі – католицькі та протестантські, виховували руську молодь в суворо православному, а разом з тим і національному дусі. І ці школи задовольняли православних, вчили нашу молодь, давали їй освіту не гіршу, ніж школи католицькі. Особливо таке значення мали школи, засновані Петром Могилою.
Першою спробою створення вищого навчального закладу є Острозький культурно-освітній центр, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні (яку у 1577-1582 рр. очолював Іван Федоров) і бібліотеки. Започаткований тут досвід використовувався в організації вітчизняної освіти (братських школах, Київській колегії) й поширювався у східнослов’янських країнах.