2. Охарактеризувати вікові особливості молодших школярів та їх урахування під час проведення самостійної роботи з фізичного виховання.
3. Обґрунтувати способи керівництва самостійною фізичною діяль-ністю учнів початкових класів у процесі позакласної і позашкільної роботи з фізичного виховання.
4. Експериментально перевірити ефективність розробленої методики у практиці роботи початкової школи.
Методи дослідження: аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури; бесіди; спостереження за навчально-виховним процесом у початковій школі; аналіз сучасного педагогічного досвіду; теоретичне узагальнення; педагогічний експеримент; опитування учнів; кількісний та якісний аналіз отриманих результатів.
Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Обсяг роботи — 76 сторінок.
РОЗДІЛ 1. Психолого-педагогічні основи організації самостійної роботи у процесі фізичного виховання молодших школярів
1.1. Проблема організації самостійної роботи учнів у психолого-педагогічній літературі
Самостійність учнів у навчанні є найважливішою передумовою повноцінного оволодіння знаннями, уміннями і навичками. Часто і правильно застосовувана самостійна робота розвиває довільну увагу дітей, виробляє у них здатність міркувати, запобігає формалізму в знаннях і взагалі формує самостійність як рису характеру особистості. Це зумовлює „обов’язковість і різноманітність використання самостійних робіт у навчальному процесі” [31, 57].
Проблема розвитку самостійності учнів у дидактиці є традиційною. У працях прогресивних мислителів і педагогів Я.А.Коменського, Ж.-Ж.Руссо, І.-Г.Песталоцці, Ф.А.Дістервега не раз підкреслювалося значення самостійності учнів в оволодінні знаннями, уміннями і навичками. Я.А.Коменський у „Великій дидактиці” писав, що „людей необхідно вчити спостерігати самим природу, а не тільки пам’ятати чужі спостереження і пояснення з книжок” [37, 19].
Про значення самостійної роботи, яка сприяє розвитку розумових здібностей дитини, писали і визначні діячі прогресивної російської педагогіки, зокрема К.Д.Ушинський, М.Ф.Бунаков, В.І.Водовозов, П.Ф.Ле-сгафт, В.П.Вахтеров та ін. Зокрема, К.Д.Ушинський вважав, що „навчання дітей повинно здійснюватися переважно на основі вражень, здобутих ними безпосередньо з навколишнього світу” [64, 107]. Він висунув і розробив положення про значення знань, здобутих самими дітьми.
Самостійність визначається як автоматизована робота, виконання якої при певних обставинах стає потребою людини. Головною ознакою появи самостійності виступає не міра оволодіння діяльністю, що характеризує уміння і навички, а мотивація діяльності. Тому „поява самостійності означає не появу нового чи удосконалення старого уміння, навички, а появу нового мотиву виконання цієї діяльності, тобто коли сам процес виконання його стає потребою” [60, 25].
Самостійність виникає в різних видах діяльності: трудовій, навчальній, ігровій, художній, спортивній. Вона охоплює різні сторони поведінки особистості: морально-етичну, пізнавальну, культурно-побуто-ву [63]. Самостійними можуть бути діяльність і вчинки, форми діяльності, відношення людини до других людей, до громадськості, суспільства.
Виховання самостійності, пов'язане з виконанням важких дій, починається з формування у дітей умінь і навиків виконувати ці дії. Наприклад, „в процесі навчальної діяльності у школярів спочатку формуються навички читати, проявляється пізнавальна самостійність, планування свого часу, виконання ранкової гімнастики” [68, 42]. При правильній організації навчально-виховної роботи на основі цих навиків може формуватись відповідна самостійність.
Формування у людини потреби в діяльності, направленої на удоско-налення своєї особистості, є важливою задачею виховання і самовихо-вання, необхідною умовою всебічного розвитку особистості. Потрібно відмітити, „виникнення й розвиток потреб і самостійності діалектично взаємопов'язані. Ця взаємопов'язаність проявляється в тому, що деякі потреб формуються через самостійність – сформовану навичку, виконання якої стало потребою. Закріпившись, ставши самостійними рухові дії самі стають потребою” [73, 24]. Прикладом може служити вироблена через самостійність потреба щоденно виконувати ранкову гігієнічну гімнастику.
Глибоко розкрита проблема виховання самостійності в працях К.Д.Ушинського. Визначний педагог рахував, що самостійність – це „основа виховної роботи”. Широко відомий його вислів про те, що „Виховання, оцінивши повністю важливість самостійності і навиків і будуючи на них свою будівлю, будує її щільно” [71, 217]. К.Д.Ушинський заснував багато нових положень про психологічну природу самостійності, особливості її виникнення і розвитку. Велике практичне значення мають висунуті ним положення про роль прикладу і режим дня у вироблені самостійності у школярів. Цінними для теорії і практики виховання є висновки К.Д.Ушинського про взаємозв'язок між вихованням самостій-ності і вихованням характеру. „Тільки самостійність, - писав він, - відкриває вихователю можливість внести ті чи інші свою принципи в самий характер, в його нервову систему” [71, 85].
П.П.Блонський рахував, що перша задача фізичного виховання в школі полягає у тому, щоб навчити дитину самостійно запобігати від хвороб і прищепити їй ряд гігієнічних навиків. Разом з засвоєнням навиків школяр повинен засвоїти спільну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку у відповідності з власними знаннями і медицини. Потім він розвиває цю думку і підкреслює роль самостійності у фізичному вихованні школярів. „Фізичне виховання повинне виробляти в дітях деяку само-стійність, необхідну їх в повсякденному життю в школі, на вулиці і вдома” [56, 24].
В.О.Сухомлинський підкреслював, що виховання самостійності займає особливе місце в правдивому вихованню школярів. „Моральна самостійність, - писав він, - азбука моральних ідей і переконань. Форму-вання моральної самостійності - це той шлях проникнення вихователя в душевний світ дитини, без якого неможливе розуміння людини і вплив на неї словом, красою. Без моральної самостійності неможливе самоутверд-ження, самовиховання, повага до самого себе” [76, 14].
Вихованню самостійності учнів особливого значення надавав відо-мий учений-методист О.Я.Герд. У своїх працях він зазначав, що вчитель природничих наук не може задовольнятися тільки повідомленням наукових фактів. Він повинен розвинути в учнів інтерес до самостійного навчання явищ природи, передати їм потрібні для самостійних робіт практичні відомості й прийоми. О.Я.Герд прагнув озброїти учнів засобами пізнання навколишнього світу. Його книжки і методичні посібники містять десятки класних і домашніх завдань для самостійної роботи учнів.
Пошуки теоретиків і практиків спрямовувалися на створення оптимальних умов навчання, формування у дітей інтересу до активної практичної діяльності, самостійності у здобуванні знань. Ставилися завдання вводити у зміст навчання такі „життєві” знання, які допомагали б учням зрозуміти навколишній світ і брати участь у його перетворенні. Відповідно в методиці навчання набували значення „активні” методи – дослідницький метод „живих знань” [74].
Як шлях розвитку пізнавальної самостійності учнів дослідницький підхід до навчання привертав увагу багатьох вчених. Було запропоновано метод лабораторних уроків (К.П.Ягодовський), природничонауковий метод (А.І.Пінкевич), лабораторно-евристичний метод (А.Ф.Вінтергаль-тер), дослідно-випробний (В.О.Герд). Відомий методист-біолог Б.Є.Райков назвав ці методи дослідницьким методом, оскільки вони за методичними особливостями дуже близькі.
Широке коло проблем, що їх визначили методисти, стали програмою для досліджень, які поглибили розуміння сутності самостійної роботи і уточнили можливості її ефективного застосування в школі.
У дидактиці існує декілька точок зору на те, що слід розуміти під самостійною роботою. Одні вчені вважають самостійною роботою навіть усні відповіді учнів на запитання вчителя. Як зазначають М.Г.Казанський і Т.С.Назарова, „відповіді учнів на запитання вчителя – це не самостійна робота, хоча в них учні проявляють самостійність. Проте не можна ото-тожнювати самостійну роботу і самостійність. Самостійність – це якість особистості, а самостійна робота – це метод навчальної роботи” [32, 128].
Інші вчені вважають самостійною роботою таку, в яку учень вносить щось своє, особисте, індивідуальне. Якщо дитина виконує завдання за зразком, поданим учителем, це, на їх думку, не є самостійною роботою.
Є педагоги, які не погоджуються ні з першими, ні з другими визначеннями самостійної роботи (П.І.Підкасистий, Б.П.Єсіпов, О.Я.Сав-ченко), і вважають, що перше надзвичайно розширює це поняття, а друге дуже обмежує його.
Б.П. Єсіпов пропонує, на наш погляд, найоптимальніше і найбільш правильне визначення поняття „самостійна робота”. „Самостійна робота учнів, яка входить у навчальний процес, — це така робота, яка виконується без безпосередньої участі вчителя, за його завданням у спеціально виділений для цього час; при цьому учні свідомо прагнуть досягти поставленої в завданні мети, використовуючи свої зусилля і висловлюючи в тій чи іншій формі результати розумових або фізичних (або тих і інших разом) дій” [27, 35]. Таким чином, це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких учні самостійно закріплюють та поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні навички і вміння, а також оволодівають новими.
Як зазначає О.Я. Савченко, самостійна робота учнів має певну струк-туру. Вона містить три етапи: підготовчий (орієнтувальний), виконавчий та перевірний [64, 142-143].
Перший (підготовчий) етап ознайомлення із завданням та орієнту-вання в ньому полягає в тому, що учень, прослухавши завдання, розглядає предмет, читає або перечитує умову завдання, зміст тексту і т. ін. У процесі цього орієнтування учень здійснює аналіз завдання і пов’язаний з ним синтез, тобто осмислює його (виділяє, що дано в завданні, що потрібно дізнатися, які знання і дії для цього необхідні) і складає план виконання завдання.