Руховий же навик характеризує такий рівень, володіння руховою дією, який відрізняється мінімальною участю свідомості і автоматизованим виконанням дій. При цьому дії у стадії навику відрізняються швидкістю виконання, стабільністю підсумку, стійкістю до сумуючих дій, високою міцністю запам'ятовування.
Відзначимо, що визначення, що даються даним категоріям вище переліченими авторами, відрізняються трактуванням, але схожі в тому, що навик є вищим ступенем управління рухами і ефективнішим автоматизованим руховим актом, ніж вміння.
Інша група вчених (Н.І. Пономарев, Б.А. Ашмарін, А.Ц. Пуні, С.В. Янаніс, В.В. Міронов і ін.) вважають, що в теорії і методиці фізичного виховання процес навчання рухових дій включає три етапи:
- формування початкового рухового вміння або рухового
уявлення;
- формування рухового навику;
- формування рухового вміння вищого порядку.
При всьому різноманітті трактувань вищезгадані автори сходяться в тому, що зупиняти процес оволодіння руховими діями і здатність застосовувати їх в умовах постійної зміни навколишнього оточення на рівні лише автоматизованої дії, тобто навику, не тільки не коректно, але і не реально.
При такому підході до оцінки ступеня засвоєння довільних рухів під початковим руховим вмінням розуміється здатність виконувати рухові дії з підвищеною концентрацією уваги на складових його операціях і не завжди із стабільним підсумком досягнення мети.
Руховий навик можна охарактеризувати, як здатність виконувати рухову дію з високим ступенем надійності, в звичних умовах, коли управління рухами відбувається автоматизовано і увага учнів концентрується не на окремих рухах, а на результаті.
Рухове ж вміння вищого порядку характеризує здатність людини, в умовах постійної змінної обстановки вибірково використовувати сформовані знання, початкові рухові вміння і навики для раціонального вирішення рухових завдань [46].
У дослідженнях останніх років як методологічна база теорії навчання рухових дій використовуються положення наступних теорії і концепцій:
- діяльності (Л.С. Виготський, 1956; З.Л. Рубінштейн, 1976; Л.Н. Леонтьев, 1977);
- побудови рухів (Н.Н. Бернштейн, 1966; В.П. Бізін, 1995);
- функціональних систем (П.К. Анохин, 1970,1975);
- теорія поетапного засвоєння розумових дій (А.Н. Леонтьев, П.Я. Гальперін, 1964; П.Я. Гальперін, 1964, 1967; Н.Ф. Тализіна, 1969).
Дослідження Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, А.Н. Леонтьева і їх послідовників в науці свідчить про єдність свідомості і діяльності, психіки і діяльності, що веде роль психіки в здійсненні свідомого і вольового контролю процесу і результатів.
Діяльність протікає у зв'язку з наявністю відповідною мотивацією. Мотив діяльності виникає як певна потреба, як об'єкт, спонукаючий людину до дії, причина його усвідомленої активності [54].
Оскільки структурними компонентами діяльності виступають дії, то в рамках мотивації, стимулюючого вольового зусилля школяра до занять фізичною культурою, зокрема до навчання метання, формуються конкретні цілі в оволодінні окремими руховими навиками. Мета виникає з потреби отримати той чи інший результат.
Для досягнення мети і отримання певного результату, нехай навіть незначного, згідно з проявленими параметрами рухової активності і енергетичних витратах, необхідна активізація більшості систем організму. Цю функцію бере на себе створена функціональна система. П.К. Анохин [5] писав, що кожен акт поведінки, який забезпечує досягнення будь якого результату, більшого чи меншого, неминуче формується за принципом функціональної системи. Функціональна система є екстреною центрально-периферичною освітою, що забезпечує виконання кожної окремо рухової дії. Схожі за структурою фізичні вправи реалізуються близькими за будовою і енергетичним забезпеченням компонентами системи «залишаючи» в корі головного мозку своєрідний слід, який в результаті багаторазового повторення перетворюється на систему стійких нервових зв'язків, тобто в динамічний стереотип за І.П. Павловим.
З позиції теорії діяльності розглянута проблема засвоєння знань, формування дій і понять П.Я. Гальперіним і іншими ученими. Ними виділено п'ять етапів переходу практичної рухової дії після його багаторазового повторення у внутрішній світ учня, тобто його поступову інтеріоризацію і вербалізацію.
Виконання ж практичної дії і формування понять починається із створення образу дії і образу середовища, в якому відбувається дія, об'єднуваних в єдиний компонент – орієнтовну основу діяльності (ООД), на базі якої відбувається управління дією.
У будь-якій дії дослідники виділяють три об'єднані функціональні компоненти: орієнтовну, власне-старанну і контрольну, підготовчу, старанну і оцінну фази орієнтування, старанна і контрольне коректування. Фізіологічною конструкцією, об'єднуючою їх в той або інший поведінковий акт і є функціональна система, що має особливий зрівняльний механізм запрограмованих параметрів дії, що реально протікають в даний момент і що дозволяють вносити оперативну корекцію. Отже, логіці процесу навчання руховим діям можна представити як послідовний перехід від знань, уявлень про дій до початкового рухового вміння, від нього до простого і складного навику, а потім до умінь вищого порядку.
На початку у школярів на базі сформованих понять і уявлень виникають прості вміння, що утворюються в результаті перших спроб самостійно виконати метання. Після неодноразового виконання цієї дії прості вміння перетворюються на прості навики, завдяки яким дія виконується автоматизовано, і майже не вимагає зосередження уваги. В цьому випадку метання виконується впевненіше, без побоювань.
Подальші тренування приводять до формування стійкого складного навику в метанні.
Хіба можна стверджувати, що упевнене, виконуване автоматично метання, завершилося формуванням навику і подальше вдосконалення і неможливо, і небажано. Очевидно, критеріями сформованості навику, що визначає ступінь його стійкості і надійності є оцінки «задовільно», «добре» і «відмінно». Різниця, між якими досягається 4–5 метрами у хлопчиків і 2–3 метрами у дівчаток. Але те ж можна сказати і про метання спортсменами. Критеріями сформованості навиків у них вже служитимуть розрядні нормативи 3,2,1 розрядів і так далі. У їх виконанні метання – це вже не ступінь оволодіння навиком, а вміння вищого порядку або вміння майстерності [11].
Досягнувши такого рівня відбувається індивідуалізація техніки метання: освоюються різні варіанти рухового навику, виробляється вміння використовувати придбаний навик в складних умовах.
При обґрунтуванні методики навчання молодших школярів метанню враховувалися вікова специфіка вибраного контингенту. В зв'язку з цим вона охоплювала етап формування початкових рухових умінь і їх переходу в стадію навику.
Теоретичною основою розробки експериментальної методики навчання метанням молодших школярів є теорія поетапного формування дій (З.А. Решетова, А.Н. Леонтьев, П.Я. Гальперін, Н.Ф. Тализіна).
Як центральна ланка теорії поетапного формування дій висувається завдання дослідження будови самої діяльності і її переходу із зовнішнього матеріального плану у внутрішню психічну діяльність (встановлюються послідовні етапи переходу зовнішніх матеріальних дій у внутрішні, психічні).
Дія в даній концепції розглядається як одиниця діяльності вчення і як «одиниця будь-якої людської діяльності» і виділяють в нім дві сторони:
а) зовнішню, старанну, таку, що безпосередньо приводить до результату;
б) так зване орієнтування, внутрішня, прихована від стороннього спостерігача.
Відповідно до даної концепції успішне виконання будь-якої дії, у тому числі і рухової, в значній мірі залежить від організації орієнтовної основи діяльності. Орієнтовна основа діяльності – це така система умов, на яку людина повністю спирається при виконанні завдання. Завдяки якій, людина орієнтується в умовах діяльності, програмує свої дії і здійснює раціональний вибір один з безлічі можливих виконань. Таке орієнтування відбувається не тільки перед початком виконавської діяльності, але і в самому процесі виконання. Вона викликана необхідністю встановлення відповідності між програмою діяльності і її виконанням.
У успішному оволодінні виконавчими діями вирішальну роль відіграє орієнтовна основа діяльності, тобто всі відомості і дані, необхідні і достатні для, здійснення виконавчого акту, що представляють «систему тих об'єктивних умов, які виділяються з ситуації і стають умовами успішного виконання завдання» [10]. П.Я. Гальперін зазначав, що помилки з'являються якраз на тих ділянках дії, де відсутні необхідні показники, що задані і досягаються і, навпаки: там, де показники встановлюються і орієнтування на них забезпечується, проби і помилки зникають.
Таким чином, дуже часто помилки і невдачі при оволодінні руховими діями пояснюються не малою кількістю повторень, а тим, що не забезпечено належне орієнтування в завданні.
Виходячи з вище сказаного, необхідно вивчати не те, як відбувається формування нових дій, а то, що потрібне учневі, щоб він міг правильно виконувати нову дію, яка потім перетворюється на навик.
Роботи по загальній психології, психології праці, навчання і спорту (З.А. Решетова, В.М. Шадрін ті ін.) показали, що процес навчання як трудових, так і спортивних дій можна різко скоротити за рахунок навмисної організації орієнтовної діяльності учнів. Особливо великий ефект дає організація зворотного зв'язку, що полягає в тому, що мало підзвітні кінестетичні відчуття виділяються завдяки асоціації їх із зоровими і слуховими подразниками, що безперервно сигналізують про хід дії.
Для виявлення методик навчання метанню, використовуваних на практиці в процесі навчання молодших школярів, нами було проведено анкетування вчителів фізкультури. Нами