Здатність розуміти душевний стан іншої людини є важливою основою доброго, гуманного спілкування. У книзі „Як виховати справжню людину” автор звертається до дітей: „Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе... не будь байдужим.” [82, С.253].
Отже, основотворче значення усіх гуманістичних людських відносин Сухомлинський бачить у винятковій ролі, яку відіграють у цьому відношенні батьки: чи стане дитина гідною, вартісною, щасливою людиною, чи принесе радість і відчуття щастя іншим людям. Все це наріжним каменем закладається родиною у фундамент творення дитини Особистістю.
Сім’я з її взаєминами між дітьми і батьками – перша школа формування моральних і духовних цінностей дитини. Свою роль відіграє згодом і оточуюче середовище, в якому перебуває дитина, оскільки вирішальну роль відіграють і люди, що оточують, з усім багатством відносин.
Сім’я – це досить закрита частина суспільства. її можна уявити кімнатою, куди далеко не кожному вдається потрапити, ніхто не хоче впускати стороннього. Існує велика різниця між тим, як люди поводяться звичайно, в сім’ї і поза нею. В більшості випадків батьки виховують дітей інтуїтивно, за велінням серця, так, як підказує їхній світогляд, розуміння, їхня батьківська любов. Тому цей процес надзвичайно складний.
Головну мету сімейного виховання Сухомлинський вбачав у тому, щоб дати дитині щастя. Під цим розумілося, що батьки зобов’язані зробити бажання дітей морально виправданими. У сучасних умовах це досить нелегка місія. . у вихованні дітей він особисто ніколи не моралізував; разом з тим вважав, що шкільного життя дитині замало.
Василю Олександровичу належить створення морально-етичної концепції культури людських бажань, що пронизує всю його творчість. на противагу нинішній моралі потреб, особливо яку насаджує телебачення, Сухомлинський пропагував високо етичні, моральні стосунки, які об’єднують чоловіка і дружину, дітей і батьків. Він утверджував їх усім своїм життям, вчинками, поведінкою.
„Сім’я в нашому суспільстві – це первинний осередок багатогранних людських відносин, - говорив Сухомлинський у статті „Мікроклімат вашого дому”, - господарських, моральних, духовно-психологічних, естетичних.
І, звичайно, виховних. Однак могутньою виховною та облагороджуючою силою вона стає тільки тоді, коли батько і мати бачать високу мету свого життя, живуть в ім’я високих цілей, що звеличують її в очах дитини.” [74, С.16].
Дитина пізнає світ людини очима батька й матері, з того, як промовляє мати до неї, дитини, як ставиться батько до матері. З усього цього й складаються перші уявлення та поняття про добро і зло.
У хорошій сім’ї, де батько з матір’ю живуть у злагоді, де панують тонкі відносини чутливості до слова, до думки й почуття, до погляду і найменшого відтінку настрою, у відносинах добра, злагоди, взаємної допомоги й підтримки, духовної єдності й щирості, довір’я і взаємної поваги батьків – перед дитиною якраз і розкривається все те, на чому утверджується її віра в людську красу, її душевний спокій і рівновага.
Розвиток сучасного суспільства, сім’ї, школи привертає нас до необхідності звертатися до спадщини В.Сухомлинського в царині сімейного виховання, етики родинних відносин, системи шкільно-сімейної взаємодії задля гармонійного виховання дитячої особистості, підростаючого покоління.
У педагогічній спадщині Василя Олександровича Сухомлинського визначено та обґрунтовано умови ефективного впливу сім’ї на дітей. Серед них особлива роль відводиться материнському вихованню та батьківському авторитету. В наш час актуальними є його пропозиції щодо їх формування.
В аспекті дослідження ціннісних орієнтирів людини В.Сухомлинський звертається до наукових джерел сімейної педагогіки, надаючи їй ключову роль у формуванні та розвитку дитячої особистості.
Сім’я – це середовище не лише формування, розвитку, а й утвердження загальнолюдських цінностей у дитини, справедливості, краси, любові, поваги до інших. Це осередок індивідуальних цінностей, персоніфікованих у дітях. Якщо для суспільства головною цінністю виступає Людина, то у сім’ї такою цінністю є власна дитина, як духовна часточка самих батьків, сенс їхнього життя та індивідуальне щастя.
Таким чином, сімейне середовище зберігає, утверджує і водночас формує ціннісно-смислову сферу дитячої особистості на основі сприйняття останньою соціально значущих норм, переконань та ідеалів, а також через велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці відносини – найголовніше моральне багатство сім’ї.
У комплекс засобів творення системи особистісних цінностей Василь Сухомлинський включає любов, красу, турботу і повагу, обов’язок, працю, особистий приклад, істину, надію. Саме вони творять людське в людині, роблять людину людиною.
Василь Олександрович розглядав виховання як прийняття дитиною певної форми світосприймання і світогляду, він вважав, що дитина має стати тим, ким хоче, але насамперед вона має стати особистістю.
В.Сухомлинський окреслив гуманістичний ідеал людини, що живе в гармонії з природою, іншими людьми і суспільством. Розвиваючи і формуючи бажання, почуття і потреби дитини, він створює у такий спосіб виховану людину, що сама, своїм власним волевиявленням створює моральний закон для себе.
Особливого значення в процесі виховання особистості Сухомлинський надавав виховному середовищу. Мова йде не тільки про школу й родину, а й вулицю, громаду, тобто все середовище, що оточує дитину. Тут завдання вихователя – організація певної діяльності, що допомагає індивідові самовиражатися, керувати бажаннями, тобто „виховувати в людині здатність виявляти у своїй моральній діяльності свою істинно людську суть, виявляючи при цьому самостійність, розкриваючи й утверджуючи силу особистості.” [82, С.269] головні напрями цієї діяльності В.Сухомлинський бачив у розвитку тріади – серце, розум, праця.
Серце. Василь Олександрович звертається до педагогіки серця, він розмірковує про добро і зло, про щастя і нещастя, біль і радість, совість і безсердечність, провину і покарання, радість покаяння і прощення, про моральну відповідальність тих, хто взяв на себе труд навчити інших науки діяльнісного серця.
Сухомлинський говорить про те, що переживають, відчувають діти і як допомогти їм: про те, як у серці оселяється зло, жорстокість і як вилікувати дитину від цього, а також про проблеми непотрібності, нерозуміння.
Звертаючись до цих особистісних проблем, він розробив систему формування культури почуттів і бажань, спрямовану на „внутрішню працю душі, сенс якої полягає у тому. що маленька людина вкладає свої сили, часточку себе в іншу людину... піклування про благо, радість, щастя того, хто був чужим, але став моїм, потрібним мені... творити добро людям.” [82, С.271].
Розум. Для Василя Олександровича розумове виховання – це не тільки розвиток інтелекту, а й активне духовно-емоційне і моральне життя: „Жива, допитлива, творча думка формується у вихованця тоді, коли відносно знань він займає особисту життєву позицію.” [77, С.93] Він вважав, що розумове виховання педагог розглядає не лише як систему поглядів на світ, а й суб’єктивний стан особистості, який виявляється в її почуттях, волі, діяльності. „Розумова вихованість полягає в тому, що погляд людини на світ виражається не тільки в умінні пояснити, а й у прагненні довести, ствердити, відстояти власною творчою працею.” [Там само].
Праця. Уся педагогіка Василя Олександровича побудована на діяльнісному підході, який він інтерпретував як працю. Сухомлинський віднаходив і розв’язував завдання як дати дитині щастя від улюбленої праці, допомогти їй серед безлічі життєвих доріг знайти ту, на якій найяскравіше розкриваються індивідуальні творчі сили і здібності. Паця у нього – це взаємодія серця, думок, переконань, почуттів, переживань, інтересів, захоплень.
В.Сухомлинський виділяє значущість у виховному процесі й таких філософських категорій, як воля, свобода. у цьому контексті важлива роль належить вихованню мужності, що визначено Василем Олександровичем як „надзвичайно складний процес формування сили духу – насамперед волі, вміння показати собі, примусити себе. З перших кроків шкільного життя ми вчимо своїх вихованців владарювання духу над тілом – у цьому полягає один з найцікавіших моментів виховання... Людина – це воля людська, воля до перемоги над труднощами і складними... ситуаціями. Виховуй у собі з малих років вольову спрямованість, стійкість і витримку... Мужність – це справжня краса духу й тіла, переконань і вчинків. Мужність робить людину могутньою і доброю, сильною і ласкавою.” [82, с.315].
У праці „Сто порад учителеві” Сухомлинський підкреслює ситуацію вибору в процесі внутрішньої боротьби особистості, не на людях: „Справжня людина та, яка не робить гидоти, непристойності, підлості на самоті. Нехай завжди, коли ти залишаєшся на самоті, суворим, вимогливим свідком твоїх вчинків буде власне сумління.” [79, С. 608 - 609].
Процес становлення людини довготривалий і потребує від педагога і сили волі, і фізичного здоров’я, і духовної енергії, і постійного пошуку варіантів впливу на особистість школяра. Об’єктом праці вчителя є „найтонші сфери духовного життя особистості, яка формується, - розум, почуття, воля, переконаність, самосвідомість. Впливати на ці сфери можна тільки так само – розумом, почуттям, волею, переконаністю, самосвідомістю. [79, С.421].
Школа мислення, школа під блакитним небом, школа радості – так називав свою освітню систему В.Сухомлинський. створена ним школа виховання творчої особистості стала відомою у всьому світі, а його методика виховання серцем - дороговказ для педагогіки другої половини ХХ і початку ХХІ ст. і майбутніх поколінь. У педагогіці Сухомлинського основний предмет – людинознавство, основні критерії – добро, радість, творчість. Даруєш дітям любов і добро, робиш їх щасливими, радісними, і вони починають творити.