Бесіда як метод виховання використалася з давніх часів. У середні століття широко застосовувалася так називана катехизична бесіда як відтворення питань і відповідей по підручнику або формулюванням учителя. Це питально-відповідний метод активної взаємодії педагога й учнів.
Основне в бесіді - це ретельно продумана система питань, що поступово підводять учнів до одержання нових знань. Готуючись до бесіди, викладач, як правило, повинен намічати основні, додаткові, навідні, уточнюючі питання. Індуктивна бесіда звичайно переростає в так називану евристичну, оскільки учні від приватних спостережень приходять під керівництвом учителя до загальних висновків. При дедуктивній побудові бесіди дається спочатку правило, загальний висновок, а потім організується його підкріплення, аргументування.
Найбільше поширення бесіди одержали у виховній практиці. При всім багатстві й розмаїтості змісту бесіди мають своїм основним призначенням залучити самих учнів до оцінки подій, вчинків, явищ громадського життя й на цій основі сформувати в них адекватне відношення до навколишньої дійсності, до своїх цивільних, політичних і моральних обов'язків. При цьому переконуючий зміст обговорюваних у ході бесіди проблем буде значно вище, якщо вони знаходять опору в особистому досвіді учня, у його справах, учинках, діях.
В основу бесіди повинні бути покладені факти, що розкривають соціальний, моральний або естетичний зміст тих або інших сторін громадського життя. В якості таких фактів, позитивних або негативних, може виступати діяльність певної особистості або окрема її властивість, закріплена в слові моральне правило, узагальнений літературний образ, організований або спланований педагогічний зразок. Форма подачі окремих епізодів і фактів може бути різної, але вона неодмінно повинна наводити учнів на міркування, результатом яких є розпізнавання певної якості особистості, що стоїть за тим або іншим вчинком. Розпізнавання й правильна оцінка якостей особистості вимагає вміння виділяти мотиви й мети поведінки людини й зіставляти їх із загальноприйнятими нормами, аналізувати факти, виділяти істотні ознаки кожного засвоєного поняття, відволікати їх від всіх супутніх, але другорядних у цьому випадку проявів особистості.
Розповідь і бесіда підготовляють перехід до більш складного методу організації пізнавальної діяльності - до лекції. Лекцію як метод треба відрізняти від лекції як організаційного оформлення взаємодії педагога й учнів у навчально-виховному процесі. Лекція в навчальному закладі багато в чому наближається до розповіді, разом з тим вона відрізняється більшою інформативно-пізнавальною ємністю, більшою складністю логічних побудов, образів, доказів і узагальнень, більшою тривалістю. Саме тому лекції застосовуються в основному в старших класах середньої школи, у вечірніх (змінних) школах, у технікумах і вузах і професійно - технічних училищах. До методів виховання ставляться також дискусії й диспути, хоча з не меншою підставою їх можна розглядати і як методи стимулювання пізнавальної й у цілому соціальної активності вихованців.
Ситуації пізнавальної суперечки, дискусії, при їхній умілій організації, привертають увагу учнів до різних наукових точок зору по тій або іншій проблемі, спонукають до осмислення різних підходів до аргументації. У той же час вони можуть бути створені й при вивченні звичайних не дискусійних на перший погляд питань, якщо учням пропонується висловити свої судження про причини того або іншого явища, обґрунтувати свою точку зору на деякі питання. Обов'язкова умова дискусії - наявність щонайменше двох протилежних думок по обговорюваному питанню. Природно, що в навчальній дискусії останнє слово повинне бути за викладачем, хоча це й не означає, що його висновки - істина в останній інстанції.
На відміну від дискусії, де все-таки повинне бути прийняте устояним і прийняте науковим авторитетами рішення, диспут як метод формування суджень, оцінок і переконань у процесі пізнавальної й ціннісно-орієнтаційній діяльності не вимагає певних і остаточних рішень. Диспут, як і дискусія, заснований на давно відкритій закономірності, що складається в тому, що знання, добуті в ході зіткнення думок, різних точок зору, завжди відрізняються високою мірою узагальненості, стійкості й гнучкості. Диспут як не можна краще відповідає віковим особливостям старшокласника, що формується особистість якого характеризується жагучим пошуком сенсу життя, прагненням не приймати нічого на віру, бажанням порівнювати факти, щоб усвідомити істину.
Диспут дає можливість аналізувати поняття й доводи, захищати свої погляди, переконувати в них інших людей. Для участі в диспуті мало висловити свою точку зору, треба виявити сильні й слабкі сторони протилежного судження, підібрати докази, що спростовують помилковість однієї й підтверджують вірогідність іншої точки зору. Диспут учить мужності відмовитися від помилкової точки зору в ім'я істини.
У педагогічному плані надто важливо, щоб питання, намічені до обговорення, містили життєво важливу, значиму для учнів проблему, по-справжньому хвилювали їх, кликали до відкритої, щирої розмови. Тему диспуту можуть підказати самі учні.
Диспут вимагає ретельної підготовки як самого викладача, так і учнів. Питання, винесені на обговорення, готуються заздалегідь, причому корисно залучити самих школярів до їхньої розробки й складання. За порадою А. С. Макаренко, майстра професійного навчання, викладачеві на диспуті треба вміти сказати так, щоб вихованці відчули в його слові його волю, культуру, особистість. Дійсний педагог не квапиться відкидати помилкові судження, не дозволить собі грубо втручатися в суперечку, безапеляційно нав'язувати свою точку зору. Він повинен бути делікатним і терплячим, жагучим і гнівним, незворушним і іронічним. Така манера нікого не кривдить і не принижує, не відбиває в учнів бажання брати участь у полеміці й відверто висловлювати свої погляди. Керівникові диспуту рішуче не підходить фігура умовчання й заборони. Усяка недомовленість залишає можливість для домислів, перекручених здогадів, неправильних тлумачень. Найбільш загальне призначення диспутів і дискусій - створити орієнтовну основу для творчих шукань і самостійних рішень учнів професійно - технічних училищ.
У структурі цілісного педагогічного процесу використається метод приклада. Свідомість учня постійно шукає опору в реально діючих, живих, конкретних зразках, які персоніфікують засвоювані ними ідеї й ідеали. Цьому пошуку активно сприяє явище наслідування, що є психологічною основою приклада як методу педагогічного впливу. Наслідування не є сліпе копіювання: воно формує в учнів дії нового типу, що як збігаються загалом з ідеалом, так і оригінальні, подібні по провідній ідеї приклада. Шляхом наслідування в парубка формуються соціально-моральні цілі особистісного поводження, суспільно сформовані способи діяльності.
Характер наслідувальної діяльності змінюється з віком, а також і у зв'язку з розширенням соціального досвіду учня, залежно від його інтелектуального й морального розвитку. Наслідування в підлітків супроводжується більш-менш самостійними судженнями, носить виборчий характер. Замолоду наслідування істотно перебудовується. Воно стає більш свідомим і критичним, опирається на активну внутрішню переробку сприйманих зразків, пов'язане зі зростанням ролі ідейно-моральних і цивільних мотивів.
У механізмі наслідування можна виділити по вкрай мері три етапи. На першому етапі в результаті сприйняття конкретної дії іншої особи в учнів з'являється суб'єктивний образ цієї дії, бажання надходити так само. Однак зв'язок між прикладом для наслідування й наступних дій тут може й не виникнути. Цей зв'язок утвориться на другому етапі. На третьому етапі відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на який активно впливають життєві й спеціально створені ситуації, що виховують.
Таким чином, наслідування і заснований на ній приклад можуть і повинні знайти гідне застосування в педагогічному процесі. На це звертав увагу ще К. Д. Ушинський. Він підкреслював, що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості, що на виховання особистості можна впливати тільки особистістю. В очах учня тільки той вчинок заслуговує наслідування, що зроблений авторитетною й шановною людиною. Це повною мірою ставиться й до вчителя. Учитель всім своїм поводженням і у всіх своїх учинках і діях повинен служити для учнів прикладом, бути зразком високої моральності, переконаності, культури, принциповості й широкій ерудиції.
2) Методи організації діяльності й формування досвіду суспільного поведінки.
Людина як суб'єкт праці, пізнання й спілкування формується в процесі діяльності, що забезпечує наукове освоєння дійсності, викличе зацікавленість, почуття, породжує нові потреби, активізує волю, енергію - все те, що служить будівельним матеріалом для розвитку й становлення особистості.
Як основа здорового буття, діяльність є найважливішим джерелом збагачення учнів досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки.
Усяка діяльність складається з операцій і дій. Операції - це процеси, мети яких перебувають не в них самих, а в той дії, елементом якої вони є. Дії це процеси, мотиви яких перебувають у тій діяльності, до складу якої вони входять. Виховний процес полягає в тому, що викладач робить перехід від керування операціями до керування учнями, а потім - до керування діяльністю учнів.