Визнаючи людину як найвищу цінність суспільства, варто водночас розглядати соціально-економічні, демографічні та морально-психологічні умови сучасної однодітної сім'ї як високі ціннісні орієнтації особистісного розвитку дітей і батьків.
Цінності як одне із центральних особистісних утворень виявляють свідоме ставлення людини до соціальної дійсності й у цій своїй якості визначають широку мотивацію її поведінки та впливають на всі сторони діяльності. Відтак природно, що оволодіння системою цінностей, що характеризується індивідуальним наповненням, набуває статусу життєорієнтаційних принципів та настанов, котрі неподільно пов'язані зі спрямованістю діяльності особистості. З цього приводу діяльність людини стосовно задоволення її безпосередніх життєвих потреб багато в чому спричинена суспільною шкалою цінностей. І це зрозуміло чому, адже у задоволенні особистісних та індивідуальних потреб за посередництвом суспільно-корисного діяння реалізується ставлення індивіда до суспільства і, відповідно, до самого себе як частинки соціуму [32, с.32-34].
У процесі наукового пошуку вчені намагалися сконструювати натуралістичну систему цінностей, яка могла б спиратися на природу людини, виходячи з основоположних тенденцій становлення і функціонування особистості, враховуючи впливи соціального довкілля та індивідуальні особливості розвитку. Вважається, що цінності притаманні структурі людської конституції та мають біологічну і генетичну основи, однак їх розвиває тільки культура, а тиражує лише цивілізація. Звідси зрозуміло, чому майбутнє людини визначається соціальними ідеалами, які продукують прагнення молодих людей не лише здобути високу професійну компетентність, а й повноцінно самозреалізуватися за умов нових економічних, політичних та соціальних відносин.
За В. Постовим цінності — це ідеї, ідеали, цілі, до яких прагне людина і суспільство [61, с.180].
Дослідник виокремлює загальнолюдські цінності:
універсальні (любов, престиж, повага, безпека, знання, гроші, речі, національність, воля, здоров'я),
внутрішньо-групові (політичні, релігійні),
індивідуальні (особистісні) [ 61, с.181].
Вартості - позитивна якість свідомості особистості, принципів поведінки, котрі скеровують її у повсякденній життєдіяльності. Цінності (так само як і вартості) поєднуються у системи, визначаючи собою певну ієрархічну структуру, що змінюється з віком та обставинами життя. Водночас у свідомості людини існує не більше дюжини цінностей, якими вона може реально керуватися [22, с.24-25].
Цінності - соціальне поняття, природний об'єкт якого здобуває соціальне значення чи може бути об'єктом діяльності. Не можна протиставляти цінності і поведінку (поведінка відображає цінності і сама становить цінність). Функції цінностей різноманітні: вони є орієнтиром життя людини, тому потрібні для підтримки соціального порядку, діють як механізм соціального контролю, втілюються у ситуативній поведінці і спричиняють виникнення норм та орієнтирів людського життя [70, с.30].
Ціннісні орієнтири, які ставить однодітна сім’я у вихованні дітей, завжди були налаштовані на високі ідеали сім'ї, праці, духовності та громадянства. Ці вічні цінності родини і визначають рівні розвиненості суспільства, його цивілізованості, демократичності, стабільності, єдності тощо.
Одним із ідеалів української родини є однодітна сім'я. У сім'ї ми вбачаємо основні ціннісні ознаки, потреби і орієнтації як батьків, так і дітей. До них належать:
- бажання продовжити свій рід, відчувати кровну спорідненість, духовну і економічну залежність та близькість, емоційність;
- потреба мати дітей і батьків;
- чуття етногенезу;
- сімейне спілкування;
- традиції народу і духовна єдність;
- щирість стосунків і спільність інтересів;
- інтимність, повага до почуттів і думок різних поколінь сім'ї;
- громадянська єдність, спільність праці і її результатів;
- релігійність та національна культура сім'ї;
-патріотизм, чесність, порядність, відвертість, готовність захищати Батьківщину [35, с.59-60].
Проте незаперечними є духовні цінності й ідеали самої однодітної сім'ї, які, до речі, виплекані на основі трьох основних чинників:
· давньослов'янської та давньоукраїнської дохристиянської сімейної культури, що в своїй ідеології несе питоме, суто українське, етногенетичне язичницьке коріння. Це особливо помітно в духовній культурі українського народу, його ставленні до шлюбних обов'язків, батьківствата материнства, виховання дітей, дотримання традицій і звичаїв, що через віки трансформувалися у наше сьогодення й частково українізували християнську культуру, корінням якої, як відомо, є іудейство. Значною мірою український етноменталітет також зробив помітний вплив на культуру етноменшин, які живуть в Україні. Вони збагачуються українською духовністю, звичаями і традиціями, культурою, відчувають мирне і дружнє ставлення українців до тих, хто прийшов з миром жити і працювати на українській землі;
· християнської шлюбно-сімейної культури, яка побудована на основі давньоєврейської системи взаємин і вірувань в родині. Цінності й ідеали одно дітної сім'ї головним чином зберігаються через дотримання канонів християнства (православ'я), хрещення дітей, відзначення християнських свят, зовнішню обрядовість тощо. Разом з тим, в цю культруру привнесено значні елементи стародавньої української язичницької культури;
· загальноєвропейської культури, яка формувалася переважно на етнокультурі стародавніх етносів та християнській культурі (католицизм та протестантство). Цей чинник впливав на формування цінностей та ідеалів української родини через живе спілкування з народами-сусідами — росіянами, поляками, словаками, чехами, угорцями; засвоєння кращого досвіду творення сім'ї, сімейних взаємин, виховання дітей. Певний вплив на збагачення педагогічної культури української сім'ї, очевидно, мало спостереження за сімейними взаєминами представників інших народів, якіпроживали на споконвічних землях українців: вірмен, євреїв, татар, гагаузів, угорців, поляків, німців, росіян, циган, грузинів тощо[7, с.110-112 ].
Духовність містить такі ціннісні ознаки: потреби і орієнтації батьків і дітей, що спрямовані на їх особистісне самовираження через практичну діяльність та ідеалізовані прагнення, уявлення про світ і сім'ю, родину, Батьківщину, мораль і моральність, патріотизм, милосердя, гуманність, обов'язок, честь і чесність, повагу до людей, співчуття, совість, сором, співпереживання; уявлення про особисту відповідальність за свою діяльність перед власною совістю, сім'єю, родиною, близькими і друзями, Батьківщиною, людьми (незалежно від родинних зв'язків, дружніх чи недружніх зв'язків, місця проживання тощо); перед дітьми і батьками віруючих сімей (незалежно від конфесійності віросповідань), Богом.
Історичний досвід розвитку української родини засвідчує її духовну міць. Якщо ж у нових умовах її існування батьки, суспільство зосереджуватимуть увагу на зміцненні її духовної основи, то і старші, і молодші покоління будуть здатні зберегти і примножити духовне багатство своїх попередників.
Адже попри всі історичні перипетії, навіть у часи панування жорстокої комуністичної ідеології та атеїзму через трансформацію первинного значення ідеї «духу», «духовності», «філософії серця» українська родина зберегла основи християнської культури, світогляду через дотримання багатьох традицій, звичаїв і обрядів. Їх дотримання в сім'ях допомагало зберігати Віру предків, вірність християнським доброчинним заповідям, їх виконання, хоч і часткове в повсякденному житті та побуті сподівання й надію на краще життя не через агресивність і жорстокість, не через загарбання чужих земель ібагатств, а завдяки своїй праці і любові до людей. Очевидно, цим частково можна пояснити ті великі страждання, які випали на долю українського народу. Утім, незважаючи на все це, українська родина зберегла великі духовні цінності, що дають їй змогу і в нових умовах стати на вищий щабель свого розвитку.
Спроба «розшифрувати» духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття, «формули» не увінчалися успіхом. Духовність виявилася непідвладною філософам і психологам, соціологам і культурологам, педагогам і священослужителям. Визначаючи щоразу якісь нові якості духовності людини, вчені помічали і нові її грані, природа яких залишається незрозумілою. Природа феномену духовності виявляється настільки складною, що навіть створити її теоретичну модель, не вдаючись до християнських символів, образів і містики, видається неможливим. Разом з тим християнська ідеологія і сама часто є неспроможною пояснити навіть явище духовності, не вдаючись до постулатів віри, які, не маючи методологічної матеріалістичної опори, є лише догмами віри. Слід, мабуть, дякувати тим силам, умовам і обставинам, які так глибоко ховають від самої людини природу її духовної сутності і походження. «Розшифрування» природи духовності людини означало б повільний чи швидкий кінець самої людини. Адже це створювало бможливості «продукувати», «тиражувати» людей з певним набором потрібних «замовникові» якостей, а це призвело б до деградації самої людини. Людина, яка не бере участі у своєму духовному самостворенні, реалізації в громадському житті кращих якостей і здібностей, є, у кращому випадку, лише високоінтелектуальним біороботом з багатьма функціями, які приводяться в дію поза її волею іншими людьми. Ось тому виховання духовності дітей в родині ми розглядаємо лише як процес передачі історично зумовленого ціннісного, соціокультурного досвіду життя людей, що відображає інтереси, потреби і можливості та рівень цивілізованості кожного народу, кожної родини, кожної особистості в конкретний історичний період. Водночас очевидно, духовність варто розглядати і як процес самопізнання, самозбагачення і самоочищення, тобто як самовияв внутрішньої суті людини. Але чи знає, чи розуміє хтось цю суть, цінність і самоцінність людини, і досі є невідомим[81, с.24-26].