Зарубіжні дослідники підкреслюють, що, згідно з сучасними засадами Європейського союзу, підтримуються потреби розвитку здібностей, інтересів та індивідуального досвіду учнів початкових класів; запропоновано навчальні програми та підручники для школи І ступеня спрямовані на засвоєння компетенції дітьми; звертається увага на професійний розвиток учителя, на його подальше вдосконалення, особистісні якості, цінності та педагогічну компетентність [89, с. 54]. Результатом компетентно спрямованої освіти, на думку О. Пометун, буде формування загальної компетентності дитини, що є сукупністю ключових компетентностей, інтегрованою характеристикою особистості як єдності знань, уміння, ставлення, досвіду діяльності й поведінкових моделей особистості й до надпредметних (ключових) компетентностей належить і здатність особистості набувати власний досвід [224, с. 56].
Ряд учених [180; 194; 317 та ін.] досліджують проблеми синергетичного підходу в контексті становлення нової світоглядної парадигми. Учитель у контексті запропонованої парадигми – це особистість із “синергетичним мисленням” (В. Пазенюк), яка “прагне жити за законами цілісності, відтворює себе в просторі й часі як сутність, що самоіндентифікується, самовідтворюється й самопокладається” [194, с. 26]. На думку вчених, навчання як синергетичний процес “окультурює” людину [317, с. 51] “Це означає, що завдяки невеликим інформаційно-енергетичним витратам приборкується й упорядковується хаос інформаційно-енергетичної потужності маси людей” [317, с. 51–52]. Таким чином, учитель як “синергетична людина” (В. Пазенюк) повинен забезпечувати процес створення із хаосу навколишньої дійсності особистий досвід молодшого школяра як цілісну, відкриту, нелінійну систему.
Аналіз ключових парадигмальних позицій засвідчив, що одним із завдань педагогічної діяльності вчителя обов’язково має стати формування досвіду дитини. Так, у компетентнісній парадигмі – це синтез когнітивного, предметно-практичного та особистого досвіду; в культурологічній – це єдність основних видів досвіду, освоєння якого забезпечує соціокультурний прогрес, у проективно-естетичній – сходження від індивідуального досвіду до духовно-практичного досвіду людства; в особистісно-орієнтованій – це особистий досвід як особливий компонент змісту освіти тощо.
Виокремлені парадигми, на нашу думку, взаємодіють між собою та базуються на таких визначальних першоосновах, як особистість, культура, цінність, досвід. Так, зокрема, вчені підкреслюють, що “компетентнісний підхід в освіті пов’язаний з особистісно орієнтованим і діяльнісним підходами, оскільки стосується особистості учня й може бути реалізованим і перевіреним тільки в процесі виконання конкретним учнем певного комплексу дій” [224, с. 66]. Слід наголосити, що багатоваріантність освітніх парадигм є позитивною тенденцією, яка засвідчує необхідність реорганізації процесу виховання молодих поколінь та підготовки педагогічних кадрів до роботи з ними. З метою конкретизації вимог до професійної підготовки вчителя слід оновити матрикул професії (Г. Локарєва) як систему професійно значущих якостей, що забезпечують успішність навчально-виховної роботи. Однією з умов успішного розв’язання проблеми визначення мети підготовки майбутніх учителів і моделювання змісту професійної діяльності педагогів – складання кваліфікаційної характеристики. Розробка професіограми стала предметом дослідження багатьох учених (Ю. Алферов [3], Ф. Гоноблін [37], С. Єлканов[61], Н. Кузьміна [116], О. Мороз [166], Д. Ніколенко [178], Р. Скульський [268], В. Сластьонін [271], М. Шкіль [278], О. Щербаков [324] та ін.) Так, Л. Хомич справедливо наголошує, що “кваліфікаційна характеристика дає уявлення про модель спеціаліста певного профілю і є еталоном для досягнення практичної діяльності педагогічного закладу” [304, с. 119]. Створення такої моделі вчителя, на думку дослідниці, є результатом наукового підходу до організації процесу навчання і виховання у вищій школі [304, с. 119]. Професіографічний підхід до аналізу педагогічної праці та поняття “готовність” до професійної діяльності особливо активно почали використовувати в 60-х–70-х рр. XX століття. Хоча цей процес відбувався в контексті знаннєво-інформаційної, директивної, ідейно-спрямованої парадигми освіти, проте аналіз професіограм учителів виявив їх позитивну естетичну спрямованість, визначення естетико-педагогічних вимог до особистості педагога.
Значний доробок у дослідження професіограми вчителя належить В.Сластьоніну, який виокремив її компоненти: властивості й характеристика особистості вчителя; професійно-педагогічна, пізнавальна спрямованість; вимоги до психолого-педагогічної підготовки, знання, уміння; обсяг спеціальної підготовки; зміст методичної підготовки зі спеціальності [270]. Професіограма педагога, розроблена Д. Ніколенком та М. Шкілем, включає ідейно-політичні, пізнавальні якості особистості, педагогічну спрямованість емоційно-вольової сфери, характерологічні особливості, протипоказання до педагогічної діяльності [178, с. 21–22]. На думку вчених, “поміж структурних компонентів особистості педагога вагоме місце займають єдність моральних та естетичних якостей, що є ціллю й засобом виховання” [178, с. 16–17]. Подібні думки відстоював Ф. Гоноблін, наголошуючи, що любов до прекрасного допомагає педагогу вдосконалювати якість своєї діяльності [37, с. 133]. Вчений підкреслює, що в дитини молодшого шкільного віку обмежений життєвий досвід, тому вона прагне завдяки дорослим задовольнити свою допитливість та потреби [37, с. 240].