30-ті – 40-ві рр. ХХ ст. характеризуються розвитком командно-адміністративної системи управління, подальшої централізації всієї системи естетико-педагогічної підготовки вчительства. Цей період позначився нівелюванням попередніх позитивних надбань, переведенням дисциплін естетичного циклу з обов’язкових у розряд факультативних та посилення уваги до позааудиторної підготовки майбутніх учителів [154, с. 92]. Так, план культурно-масової роботи Харківського педагогічного інституту передбачав 2 культпоходи в драмтеатри, відвідування картинних галерей; 5 вечорів сучасного танцю та ін. У плані Одеського педагогічного інституту були заплановані 4 культпоходи в театр опери й балету, колективні перегляди кінофільмів із подальшим обговоренням та ін. [154, с. 109]. Цінний внесок у теорію і практику естетико-педагогічної підготовки вчительських кадрів належить А. Макаренку. У статті “Деякі міркування про школу та наших дітей” він запропонував переглянути програми педагогічних закладів із метою забезпечення майбутнім фахівцям широкої освіти незалежно від обраного профілю. Взагалі, підкреслював А.Макаренко, вчителі повинні бути культурними у всіх відношеннях, ознайомлені з літературою, мистецтвом, музикою [141, с. 100]. А.Макаренко закликав фахівців не нехтувати естетичними сторонами життя [141, с. 86] й у своїй діяльності послуговуватись індукцією цільного досвіду [141, с. 216]. Знаменно, що дослідник протягом усього життя показував приклад того, яку роль повинна відігравати в педагогічній діяльності справжнього вчителя естетична складова та естетичний досвід зокрема. Так, А. Макаренко постійно перебував у пошуках нових засобів та форм естетичного виховання особистості учня, поціновував живопис, гарно малював, грав на скрипці, був майстром художнього читання, режисером самодіяльного театру та ін. Основними подіями, що сприяли покращенню естетико-педагогічної підготовки вчителів в умовах десталінізації 1956-1964 рр. були: запровадження факультативних курсів з марксисько-ленінської естетики (1959/1960 н.р.) [219, с. 86]; спецкурсів та спецсемінарів, (”Хоровий спів”, ”Гра на музичних інструментах”, “Малювання” та ін.) [2]; створення музеїв педінститутів, у яких висвітлювались життя і діяльність видатних письменників, художників, композиторів тощо; розповсюдження інформаційно-творчих об’єднань з естетики [65; 154]; функціонування у вищих навчальних закладах університетів та факультетів культури, мистецьких лекторіїв [219, с. 187]. У даний період проводились республіканські навчально-методичних конференції з питань поліпшення естетико-педагогічної підготовки вчителів у педінститутах та педучилищах Української республіки; створений республіканський методичний кабінет художнього виховання дітей [154, с. 124] тощо. У 70-х рр. XX століття посилена увага наукової громадськості була звернена на вагому складову естетико-педагогічної підготовки студентів – розвиток власного естетичного досвіду особистості майбутніх педагогів. Так, на думку О. Кременцової, основними завданнями системи естетичної освіти, навчання та виховання студентів повинні стати збагачення естетичного досвіду та уявлень, формування критеріїв естетичних художніх оцінок та художнього смаку, розвиток пізнавальної активності та стійкого інтересу до світу прекрасного та ін. [112, с. 58]. Трикомпонентну структуру змісту естетичної освіти в педагогічних закладах виокремили Г. Шевченко та В. Афонін: теоретичні знання в галузі естетики, мистецтва й естетичного виховання; знання, вміння і навички в галузі методики естетичного виховання учнів; практично-творча діяльність студентів (навчальний процес, суспільно-політична практика, художня самодіяльність) [319, с. 110]. Дослідники наголосили, що протягом усього навчального процесу необхідно збагачувати естетичний досвід, формувати культуру думки, мовлення й поведінки студентів [319, с. 110].