У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім’ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім’ї народ складав казки, оповідання і легенди.
Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти. (“Женись на дочці, а не на тещі”). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:
Не там щастя, не там доля, де багаті люди,
Хто злучиться із милою, тому гаразд буде.
Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується (“Є в неї воли, та корови, але немає з нею любої розмови”, “Де беруться не з любові, там щастя не буде”).
Свідчення прагнення одружитися з доброю людиною може бути звичай, поширений колись на Русі; парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, значить він злий, поведеться лагідно – добрий.
Серед рис, які наречені хотіли б бачити одне в одному такі, наприклад, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнення мати дітей і виховувати їх, рішучість і відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю – шовкову квітку. Так гуцули називають дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім’я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувалися колись гуцульські легені.
Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці – честь людини. Тому й тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого життя з чесного роду. У народній пісні “Ой вийду я за ворота” дівчина так і каже парубкові:
Пішов, гидкий, пішов, стидкий,
Поганого роду…
При одруженні не обходиться без авторитетного слова й порад батька й матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім’ї. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю.
- Люба порадонька з тобою мій батеньку,
Що ви мені порадили
І до вінонька випровадили.
Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.
Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.
Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки. “Весілля, - кажуть в народі, - відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя”.
Розгляду взаємин чоловік – жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара – це вісь сім’ї. Кохання двох – чоловіка й жінки веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере під розгляд шлюбні відносини насамперед заради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-друге, вони допомагають сім’ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.
Взаємне щире й світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття і чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім’ю з добрим педагогічним мікрокліматом – це мистецтво жінки і чоловіка. Виконувати цю місію не просто, тому що вона багатогранна й кропітка.
Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).
Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім’ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім’ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім’я. Їм хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).
Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя – взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат – незмінне кредо народної педагогіки.
Усе, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім’ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні і лицемірства, сварок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подружньої зради і статевої розпусти (“Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, “Пий пиво, та не лий, люби жінку та бий”). Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку – шанувати чоловіка. Перші жінки й чоловіки – найкращі. (“Жінка перша від бога, друга – від людей, а третя – від чорта”). А звідси й застереження: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Драний кожух – не одежа, чужий чоловік – не надежа”).
Повноцінною сім’я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя чоловіка і жінки – мати дітей.
Ідеал народної педагогіки – повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім’ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки!
Великий дар природи – продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських прислів’їв та приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками (“Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку”), з квітами (“Діти як рожеві квіти”). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої погляди до дітей: “Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою”. Думка ця червоною ниткою проходить і через педагогіку інших народів: “Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я”, “Де діти, там і радість”, “З дітьми багато клопоту та без них – і світ немилий”, “Діти – окраса дому”. Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім’я повинна мати дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку і радості, “щоб діти велися”, “щоб калина малих дітей колисала”. Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним і емоційним вираженням родинна обрядовість, яку створив народ, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, першим купанням і постриганням тощо.