2. Народний календар – енциклопедія життя народу.
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть.
Обрядово-звичаєва сфера – це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Традиції, звичаї, обряди й свята – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. святково-звичаєва спадщина, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.
Із часу виникнення людського суспільства прогрес цивілізації відбувався завдяки тому, що від покоління до покоління, від колективу до окремої людини систематично передавалися знання, трудові навики, норми поведінки, матеріальні та духовні цінності. Кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалося в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.
Традиція (від лат. traditio – передача, оповідання, переказ) – це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов’язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.
Поняття традиції служить загальною назвою як для матеріальних і духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина так і для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд. До того ж обряд може виступати елементом традиції, звичаю, свята, різновидом кожного зі них. Щоб краще зрозуміти суть та призначення обряду, необхідно порівняти його зі звичаєм та святом, які також представляють собою форми виявлення традиції.
Звичай – загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай – це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв’язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать. Зміст і роль звичаю й традиції по суті збігаються. Але вони відрізняються сферами дії. Сфера звичаю вужча, ніж традиції. Якщо традиція має місце у всіх сферах матеріального і духовного життя, то звичай існує лише в окремих його ділянках, головним чином у сферах праці, побуту, спілкування та сімейних відносин. Звичай неможливий там, де немає однакових чи хоча б подібних ситуацій, які повторюються, а отже неможливі й однотипні вчинки. Успадкування змісту, способу, форм діяльності (тобто традиція) властиве для всіх ділянок суспільного життя, без цього просто не було б розвитку, а така форма реалізації традиції, як звичай, який представляє собою вчинки, котрі повторюються, має місце лише там, де тривалий час існують однакові ситуації.
Звичай в буденному розумінні часто ототожнюється з обрядом, котрий також є однотипною дією у подібних, які тривалий час повторюються обставин. Мета звичаю – відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни, регулювання взаємовідносин між людьми. Мета обряду – за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.
Обряд – це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно – образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної дії, символічне втілення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але обряд і свято – не одне і те ж. Свято включає в себе обряд чи обряди як необхідну складову частину, але до обряду не зводиться. Свято – біль широке явище. Якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі – безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв’язку з пам’ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім’ї, особи. Таким чином, свято – день (чи дні), в який (які) урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. У дні пам’яті важливих подій і дат проводилися обряди на честь кого- чи кого-небудь. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.
На протязі тисячоліть землеробство було провідною галуззю господарства слов’янських народів. Землеробський тип господарства, успадкований з часів загальнослов’янської етнічної спільності, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя східнослов’янських народів, його вплив відчутно позначився на матеріальній та духовній культурі і, зокрема на традиційних звичаях та обрядах.
Аграрно-виробничий зміст мав народний календар українців, що яскраво засвідчують давньослов’янські за своїм походженням назви місяців. Всі вони безпосередньо пов’язані або з річним колом трудових процесів селянина, або з природними явищами, важливими для сільськогосподарського виробництва. Наприклад, назва місяця “січень” походить від звичаю вирубувати взимку дерева на лісових ділянках, які засівали весною, назва місяця “серпень” – це час збирання врожаю, де головним знаряддям праці був серп.
Провідна роль землеробства й пов’язаних з ним інших галузей сільського господарства (тваринництво, садівництво, бджільництво) знайшла своє відображення в традиційному побутовому календарі, що був своєрідною енциклопедією народної мудрості, неписаним розпорядком життя хлібороба протягом року. Усний календар українського селянина – це складна і багатопрофільна система фольклорної творчості, де раціональний досвід та позитивні знання, нагромаджені в результаті багатовікової трудової практики, суперечливо поєдналися з релігійними віруваннями і забобонами, християнськими і язичницькими уявленнями. Народний календар увібрав у себе багато містичних елементів: різні види магії, ворожіння, забобони, релігійні звичаї та обряди, більшість із яких базується на первісній вірі в залежність людського життя від впливу надприродних сил. В українців канвою землеробського календаря ХІХ ст. служили православні святці – список християнських свят, розподілений по днях і місяцях всього року. Обряди та звичаї завжди виступали як невід’ємний елемент культури народу. А оскільки культура завжди має національну форму, вона набуває своєрідності, яка визначається походженням та особливостями історичного розвитку того чи іншого народу, його способу життя, характером трудової діяльності, природним середовищем. тощо.
Значний вплив на формування національної обрядово-звичаєвої сфери культури зробила релігія. В процесі тривалої багатовікової боротьби православ’я за вплив на свідомість східних слов’ян воно так і не змогло утвердитися на Русі в своєму ортодоксально-догматичному (візантійському) вигляді. Засвоюючи елементи православного віровчення, християнські обряди, народні маси пристосовували їх до реальних потреб свого господарства та повсякденного побутового вжитку. Разом із тим православ’я густо насичувалися дохристиянськими релігійними уявленнями, образами, а також відповідними обрядодіями.
Протягом віків християнська обрядово-звичаєва сфера перероблялася, набувала нового змісту та соціального призначення. В переосмисленому вигляді вона і включалася в християнський культ. Проте й під християнською оболонкою багато елементів колишньої обрядово-звичаєвої сфери культури продовжували розвиватися та обростати новими деталями, а окремо з них майже в незмінному вигляді дійшли до ХХ століття.
В аграрному календарі українців існували поняття зими, весни, літа і осені, але вони не мали чіткого розмежування (не розбивалися на 3 місяці, як прийнято тепер) і визначалися в першу чергу характером виробничої діяльності даної пори року. Поклавши в основу народного календаря трудову обумовленість, можна виділити такі основні сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, жнива, возовиця, молотьба, оранка під озимину, посів озимини, оранка за зяб. Після того як був зібраний урожай і завершувалися усі польові роботи, в житті селянина наступало відносне затишшя, обумовлене характером трудової доцільності в осінньо-зимовий період.