Розливи води й зелений “шум” – переконлива ознака перемоги тепла.
Розлилися води
На чотири роди,
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!
Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же “заплітали Шума”:
Ой, нумо, нумо,
в зеленого Шума,
а в нашого Шума –
зеленая шуба.
У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях… Весняне дійство – хороводи та ігрища при розпаленому багатті – тривало в давніх слов’ян від березня о червня.
То ж прийди до нас, Весно – очисти води правічних річок, оживи заповітні береги Славутича і священної Хортиці, дай животворящої сили усій землі, нашій, засяй ясним сонцем у синім небі вільної України. Благовісником в народі називають архангела Гавриїла в честь якого 8 квітня влаштовується свято собор архангела Гавриїла. Народ вірив, що архангел Гавриїл – володар блискавки “Обох святкуємо, бо грім і блискавка страшні для нас хліборобів” “Ілля – володар грому, а Гаврило – блискавки”, “Святкували Благовісника – щоб Гаврило хати не спалив”. За давнім повір’ям у день Благовісника грім і блискавка прокидаються від зимового сну. На весні, коли вперше загримить грім, діти підпирали плота – “щоб спина не боліла”. Від Благовісника починають сіяти ранні ярові зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Як правило, початок оранки й сівби проходив урочисто. Збираючись їхати в поле, селяни одягали чисті сорочки, в яких вони причащалися в церкві під час останнього говіння. Робилося це для того “щоб не було бур’яну на ниві”. Перед сівбою, як і перед оранкою відбувалася сімейна молитва. Засівали першу ниву, як правило, натще, “щоб хліб родив” і з молитвою – “щоб чиста нива була”. Під час сівби не можна лаятися, бо за народним повір’ям, “коли сівач лихословить, то за ним слідом чорт ходить і будяки сіє”.
У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав в місто на ослі, то жителі міста, які зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям. Вербною ця неділя називається так, тому що святили вербу в цей час, у багатьох народів вважалося, що верба, яка росте в сирих місцях, біля води, має магічну силу й здатність забезпечити поля й сади вологою.
Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілочок або у полі, “щоб росла Богові на славу, а людям на вжиток”, а решту несли до хати і ставили на покуті. Якщо увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутренню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:
Не я б’ю – верба б’є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчок!
Молоді хлопці й дівчата граючись лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б’ючись примовляли:
Будь великий як верба
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
Верба має велике значення в народній медицині. Посвяченій вербі приписується магічна сила.
Останній тиждень Великого посту називається чистим. На цьому тижні віруючі люди дотримуються так само суворо, як і на першому тижні. Найважливішим днем цього тижня є четвер, який називається чистим, святим, великим, страсним або живним. Чистий четвер – день весняного очищення. Вважалося, що з цього часу й до кінця Великодня велику очисну силу має вода. В Україні побутує повір’я, що в “чистий” четвер, до світанку ворон носить із гнізда своїх дітей купатися в річці. Той хто скупається раніше за пташенят ворона, той буде здоровий протягом цілого року. В “чистий” четвер стригли дітей –“щоб волосся не лізло та щоб голова не боліла”. У Страсну п’ятницю не готували обіду, вдовольняючись хлібом, капустою, огірками. Ні шити, ні прясти в цей день не можна.
У давнину в селах у Страсну п’ятницю виконували лише дві роботи: пекли паску та садили розсаду капусти. У Великодню суботу готують крашанки або, як кажуть в народі, “галунять яйця”. Згідно з народними віруваннями, крашанки потрібно готувати в суботу тому, що яйця пофарбовані у п’ятницю, швидко псуються, а бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят. Звичай виготовляти писанки, крашанки виник на території України дуже давно. Яйце як символ життя і розфарбоване на червоно, жовто - символ оновленого життя. Яйце в очах стародавніх слов’ян із його властивістю перетворюватися у птаха було наповнене таємничим змістом. Таємничу силу, яка містилася в яйці, стали наділяти здібностями переходити на все, що чого воно торкається. Топтати ногами решти пофарбованого яйця – вважається великих гріхом. Згідно з повір’ям того, хто буде товкти ногами свячене яйце, Бог, покарає хворобою. Вживають свячені яйця і від різних хвороб.
У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою спаситель воскреснувши посади в у підземелля під скелею, де він був похований, головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки, ланцюги: всіх по 12. старається, гризе нечистий, знаючи, що як вправиться до Великодня, - настане кінець світу. Ось лишився останній ланцюг, ще мить – впаде й він, і тут… задзвонили в церкві дзвони, заспівали люди “Христос воскрес!”, і поновилися всі перепони, починає він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди перестануть співати й вітати одне одного словами “Христос воскрес!”, - впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу”. Так визначив для себе наш народ важливість Великодня – свого найбільшого свята.
Великдень в Україні – це ще й свято весняного воскресіння, оновлення природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів язичництва. Це поєднання двох вір, двох світів – язичництва й християнства – до сьогодні збереглось у віруваннях та великодній обрядовості українців. Вважається великим гріхом, не вітатися в цей день навіть з ворогом. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, попаде зразу ж у рай. Дитина, яка народилася в цей день, буде нещаслива. На Великдень кожен селянин намагався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити у дзвін, бо згідно з народними віруваннями це приносило щастя й… родила гречка. Коли на Великдень випадали теплі та сонячні дні дівчата ходили навколо села (а вслід за ними маленькі діти) й співали веснянки. Зібравшись біля церкви виводили “кривого танця”:
Ми кривого танцю йдемо,
Кінця йому не знайдемо.
Ані кінця, ані ладу,
не пізнати котра ззаду.
Великоднього понеділка хрещеники ходили в гості до хресних батьків, онуки – до бабусь, несучи їм гостинця – пироги чи крашанки. Такий самий гостинець їм давали із собою. Цього дня хлопці – гуцули водили своїх дівчат до річки й обливали їх водою – на красу й здоров’я, отримуючи за це писанку. Цей понеділок здобув назву “поливаний”.
Третього дня Великодніх свят селяни збиралися у корчмі на музики – “проводити свята”. Отже, три дні великодня були щасливим часом гостювань, молодіжних розваг і забав. Старші люди шукали в ці дні квітів рясту, а знайшовши, топтали їх: “Щоб і на той рік діждать рясту топтать”. Однією із найрозповсюдженіших розваг молоді в Україні була колись так звана “вулиця” – своєрідні вечорниці дівчат і хлопців під відкритим небом. Починалася “вулиця” від Великодня й тривала все літо. Звичайно, “вулиця” проходила весело й жваво: з музикою, танцями. а найбільше було пісень. Крім пісень, танців під час “вулиці”, проводилися ще й інші веселі забави, що їх так багато знала наша молодь.
“Вулиця” в українському селі – це своєрідна форма традиційної розваги молоді. Там плекалася пошана до народної пісні, народних традицій; розвивалися кращі товариські відносини і зароджувалося справжнє чисте людське кохання.
На 50-й день після великодня, свята воскресіння Христового – весь християнський світ відзначає Трійню – одне з провідних свят церковного календаря. Це свято рослинності, засноване на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Його відзначали з піснями, танцями, розвагами. В Україні перед святом прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували хату – над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки на посівах жита. Зелені святки – свято розквітлого дерева, буйної зелені. За уявленнями слов’янина – язичника, зелена сила лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, сприяли врожаю. Із зеленими святками в українців пов’язано багато повір’їв про русалок. Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним) по землі ходять русалки. Згідно з народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, які під час купання втопилися. Місяць і зорі викликають русалок із води. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки – вінок із осоки, і тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то. як зачарований, підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе, візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. Ось деякі із пісень русалчиного репертуару:
Ой, біжить, біжить мила дівчина,
А за нею да русалочка,
Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки…
По закінченні тижня після Трійці русалок урочисто виряджали з села. “Ідіте, русалочки, ідіте, та нашого житечка не ломіне”, - співали дівчата, проводжаючи вбрану русалкою дівчину (у вінку і самій сорочці), за межі села. В Україні вірили, що кожний, хто помер чи втопився на зелені святки стає русалкою.