Ще в “Літописі руському”, написаному в ХІІ ст., мова прирівнюється до морських глибин а в функціональній ролі і до засобів спілкування, і до чинників моралі, етики мудрості, блага, доброчестя. А ще прирівнювалася до коня і зброї воїна, од божественного дорадника в житті. Князь Володимир Мономах навчив дітей: що знаєте, не забувайте чого не знаєте, вивчайте, особливо мову, адже мій батько, сидячи на престолі в Києві, опанував п’ять мов і за це мав шану сусідів.
Традиція київсько-руських князів знати і свою, і чужі мови перейшла і в козацьку добу, і в пізніші час: по шість мов зали гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, десять – Пилип Орлик, багатьма мовами володіли Михайло Грушевський та Іван Огієнко, понад сто мов знав академік Агатангел Кримський.
Сьогодні питання стоїть так: або ми повернемося до своїх джерел, або виростемо бур’яном. І скаржитися уже не має на кого – Україна незалежна держава.
Повторимо слова Шевченка:
Ну що б здавалося слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть між люди.
Мова в житті особистості – це не лише граматика і правопис, а комплекс, пов’язаний із культурою людини, її світоглядом. “Без літературної мови, - зазначав видатний український вчений – лінгвіст І.І. Огієнко, - цієї національної підвалини соборності народу, не можу бути повноцінної нації”.
В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О мово, ночі колискова!
Прийми мій радісний привіт, -
писав наш великий лірик Олександр Олесь, вітаючи відродження українського слова на початку ХХ ст. Ці поетичні рядки звучать особливо актуально в наші дні, коли Верховна Рада України прийняла Конституцію, де законодавчо стверджується державність української мови.
“Мова – не доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревниво ми всі плекатимемо її… - роздумує Олесь Гончар. – Віками народ витворював цю мову, витворив її, одну з найбагатших мов слов’янства, триста тисяч пісень склала Україна цією мовою, в тім числі явивши пісенні шедеври незрівнянної краси, дала світові геніальних поетів, зажило українське слово шани й визнання серед народів близьких і далеких”.
“Діамантом золотим” назвав її колись Володимир Самійленко, а наш сучасник Дмитро Білоус – “дивом калиновим”.
Купана - цілована хвилями Дніпровими,
Люблена – голублена сивими дібровами,
З колоска пахучого, з кореня цілющого,
Із усмішки і сльози, сонця і вітру і грози
Наша мова, -
зазначає Наталя Білоцерківець.
Ну щоб, здавалося слово…
Слова та голос – більше нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує! –
писав Тарас Шевченко. І дійсно, рідне слово – це найдорожчий скарб людини, тому воно зворушує її душу. “Рідна мова дорога людині, як саме життя”, говориться в народному прислів’ї. Це “життя духовного основа”, як підкреслював Максим Рильський. Та найглибше цю думку розвинув Панас Мирний: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка живого духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє “давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід почування.”
Великі людина нашої землі завжди підкреслювали велике значення рідної мови в житті людини. “Людина, байдужа до рідної мови – дикун, - підкреслює відомий російський письменник Костянтин Паустовський. – Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”. Тому, за словами чеського педагога Яка Коменського, тільки школа рідного слова може дати людині справжню освіту. Хто не любить рідної мови, солодких святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини”. Французький письменник Вольтер зазначав, що за шість років можна вивчити всі європейські мови, але треба вчити все життя рідну мову, бо то невичерпна глибочінь.
Українська мова, якою говорили ще наші пращури, дуже старовинна. У ті далекі часи наші предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Краса цієї мови відбита у чисельних фольклорних скарбах українського народу, зокрема в обрядових піснях, які творилися в сиву давнину.
Українська мова надзвичайно багата словниковим складом, вона поетична, надзвичайно мелодійна, красива і співуча. Доречно тут нагадати результати всесвітнього конкурсу мов, який був проведений в Парижі 1928 року. На ньому визначалося, яка з мов наймилозвучніша. Зачитувалися тексти різними мовами світу. Звучали там і вірші Т. Шевченка. Слід підкреслити що членами журі була належним чином оцінена виразність і милозвучність українського слова. Серед чотирьох переможниць конкурсу українська мова посідала третє місце, поступаючись французькій та італійській і залишивши після себе перську мову.
Про багатство нашої мови, її розвинуту синіміку прекрасно написав поет Олександр Підсуха у вірші “Рідна мова”:
Ой яка чудова українська мова!
Де береться все це, звідкіля і як?…
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Бір, перелісок, чорноліс. Є іще й байрак.
І така ж розкішна і гнучка, як мрія.
Можна “звідкіля” і “звідки”, можна і “звідкіль”.
Є в ній хурделиця, віхола, завія,
Завірюха, хуртовина, хуга, заметіль.
У нашій мові багато слів і словосполучень, які самі собою дуже поетичні, наприклад: Марічка, веселка, перлина, черемшина, серпанок, світлиця, смерічка.
Краса звукового ладу української мови зумовлюється тим, що вона має виразні чисті голосні й спрощує збіг приголосних.
В українській мові багато пестливих слів, на що звертав увагу російський письменник Лев Толстой. Він говорив: “Я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, пестливих слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько”. У зв’язку цим пригадаймо для прикладу, скільки ніжних, пестливих слів витворив наш народ на означення найдорожчого слова “мати”. Це і матінка, матіночка і матуся, мамуся, і матусенька, матусечка, і мамонька, мамочка, і мамуня, матуня тощо.
Відштовхуючись від багатющих народних джерел, нашу мову плідно збагачували українські письменники.
Я радий, що в тобі луна
Франків вогонь і дух Тарасів,
Що мужність чисту, як весна,
Знайшла ти в Лесиній окрасі…
Що від Довженка твій порив,
А від Сосюри мрійність юна;
Що розум Рильського бринить
В тобі, немов мотив світання;
Що до прийдешніх ти століть
Несеш всі наші поривання.
Павло Загребельний зрівнює нашу мову з величним і могутнім Дніпром – Славутою: “Дніпро – як мова. Мова наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна молода, як весняне листя… Мова вкраїнська, звідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих водах, чи злітала в небо з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вільно й вічно, як Ріка…”
Неповторна мова у нашого народу. Але цьому слову, такому багатому й мелодійному, як і його носієві, на всіх історичних шляхах розвитку доводилось нелегко.
Костянтин Ушинський писав: “Поки живе мова в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все – і він усе зможе повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не створить її.. вимерла мова в устах народу – вимер і народ…”
Сьогодні українська мова – державна. Проте проблем у її розвитку чимало І лише всією спільнотою ми можемо подолати, коли берегтимемо скарби, полишені предками коли примножуватимемо, збагачуватимемо її теперішній розвиток.
Отож любімо і шануймо рідну мову, наш найдорожчий скарб. І не забуваймо заповіту великого Кобзаря:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Рідна мова – це саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління. К. Ушинський вважав, що рідна мова – “природний вихователь” “найбільший педагог”. Завдяки оволодінню скарбами рідної мови в ранньому віці формується “корінь духовності”.
2. Пісня
“Пісня – душа народу”. Яке це диво – українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня – то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з маминої колисаночки. В ній – материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.
Минають віки, зміцнюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Пісня – душа людини, незмінна її супутниця. Споконвіку в Україні співали – у горі і радості, на сімейних і народних святах, в церкві і в школі. Пісня супроводжувала людину протягом усього її життя, допомагаючи у праці й прикрашаючи побут. Невипадково великий Гоголь писав: “Покажіть мені народ, у якого би більше було пісень”.
Український народ з давніх-давен мав своїх співців. Любов народу до співу природна. Людина тягнеться до музики, співу, як рослина до сонця. Дитина, ще не розуміючи жодного слова, вторить матері, яка співає їй колискової. Якщо в сім’ї традиційно поважають народну пісню, слово, танець, за дитину можна бути спокійним – чисті витоки її початкового естетичного виховання зроблять свою справу і на все життя прищеплять правильний смак, незважаючи на нові й нові нашарування тієї чи іншої інформації. Пісня – це мова народу, його історія, національне багатство і культура. “Невичерпною криницею чистої життєдайної мудрості народу, його духовної краси” називав Федір Погребенник пісню. І треба дбати, “щоб пісня завжди била ключем”.