У 1925, 1927 і 1928 рр. Петриківку відвідала Є.В. Берченко, що займалася збиранням розписів. В своїй книзі «Настінне малювання (Дніпропетровщина)» вона написала, що в ті роки широке розповсюдження в Петриківці і в сусідніх з нею селах мали так звані «мальовки» – розпис на папері. Вони вивозились навіть для продажу на Полтавщину. Розпис робився на аркушах паперу і ними прикрашалися піч і сволок, а над вікнами вішались розписні рушники з тонкого цигаркового паперу. Варто відзначити, що композиція орнаментів, призначена для тієї або іншої частини інтер'єру продовжувала традицію попередніх елементів декору. Так, наприклад, форматки орнаментованого паперу для прикраси комина печі різали прямокутниками (11.5×12.5 см) трохи меншими, ніж звичайний селянський кахель (11–17×22 см), яким раніше облицьовували печі.
Великою різноманітністю мотивів відзначаються вузенькі смужки з паперу для прикрашення сволока – «лиштва», «кайма» та «мереживо до полиці». Виникли і зовсім нові форми петриківського розпису на папері: букети різних квітів і декоративні панно [11, с. 8–9].
Організованих, колективістських форм творчість петриківських майстрів почала набувати після революції, коли по всій Україні утворювалися промислові артілі. З'явилася така і в Петриківці. Датою її заснування під назвою «Вільна селянка» вважається 1929 рік, однак достеменних архівних даних на підтвердження цього немає. Спершу тут займалися вишивкою сорочок, блузок, наволочок, підковдрників, робили малюнки на килимках, полотні, подушечках. Працювали, звісно, вдома, бо свого приміщення артіль не мала. А першими її художниками на чолі з О.Ф. Стативою були: Євдокія Клюпа-Щербина, Марія Тимошенко-Чорнуська, Ганна Завгородня-Прудникова. Найґрунтовнішим і найпослідовнішим систематизатором творчості петриківських майстрів був Олександр Федосійович Статива. Він свого часу закінчив Миргородське художнє училище. Потім працював у школах Петриківського району і до 1935 року зібрав понад 300 мальовок. Саме тоді в Києві організувалася Республіканська виставка народного мистецтва. Були запрошені народні майстри з усієї України. Статива надіслав до державного музею народного мистецтва сто зразків. Участь у цьому найвагомішому для тих часів показі своїх творів взяли Тетяна Пата, Надія Білокінь, Ганна Павленко, Василь Вовк, Ярина та Ганна Пилипенко. Усі вони були нагороджені грамотами та дипломами першого ступеня, а пізніше отримали звання «майстер народної творчості». Там же, при Київському державному музеї українського народного мистецтва, відкрилися експериментальні майстерні, у яких працювали народні майстри і художники-професіонали. Творча співдружність була дуже корисна, бо поклала початок зближенню народного декоративного мистецтва з художньою промисловістю [18, с. 11].
Відразу ж після виставки відкрилася в Петриківці школа декоративного малювання, яка готувала художників-конструкторів для різних галузей промисловості. Вона відіграла велику роль у підвищенні їх майстерності та забезпечила правильне теоретичне керівництво. Ініціатором організації школи був художник О.Ф. Статива, який зумів залучити до викладання в школі і художників-професіоналів і майстрів народного мистецтва [11, с. 9–10]. Сам Статива був душею школи. Як згадує Галина Завгородня-Прудникова, Статива був «людиною гостинною, уважною, перед святом обов'язково привітає листівкою. Любив пісні, вишивку, красу. Йому було дуже боляче бачити без вишиваного рушника ікону. І от одного разу його запросили реставрувати ікони у Білій Церкві. Ще до війни, разом з Лісним Андроном. Атеїстична влада цього йому не простила. Репресивний апарат спрацював – і не стало Андрона Лісного. А Статива О.Ф. після перебування у в'язниці хоч і повернувся, та не зміг на повну силу розкрити свій талант, який він до того так щедро дарував людям.» Доживав Олександр Федосійович свого віку у злиднях, але до останнього залишився невтомним популяризатором творчості петриківських майстрів [18, с. 11].
Але повернімося до школи декоративного малювання. В ній викладали Ф.П. Усипенко (пізніше учасник військово-художньої студії ім. М.Б. Грекова в Москві), дніпропетровський художник Балахонов та ін. Інструкторами по композиції і виробничому навчанню (український орнамент) були народний майстер Петриківки Т. Пата та її талановита дочка Текля Кучеренко (1906–1953) [11, с. 10].
Школа існувала з 1936 по 1941 рік. З неї вийшло ціле покоління майстрів – «петриківців»: заслужений майстер народної творчості УРСР Марфа Тимченко, Євдокія Клюпа, Галина Прудникова, Векла Кучеренко, Ганна Данилейко, Марія Шишацька, Федір Панко, Василь Соколенко та інші [12, с. 128].
З радістю і любов'ю передавала Тетяна Пата численним учням традиційні основи композиції народного декоративного розпису, знайомила їх з побудовою окремих орнаментальних мотивів, і з правилами поєднання кольорів. Кольорами, що найчастіше використовуються в петриківському декоративному розписі, є жовтий, темножовтий, жовтогарячий, червоний і рожевий, синій і блакитний, жовтозелений, подекуди бронза.
Викладати композицію і керувати виробничим навчанням у школі декоративного малювання допомагала Паті її дочка, талановита художниця Текля Леонтіївна Кучеренко, котру після закінчення школи залишили при ній інструктором. Вона виконала ряд робіт для Дніпропетровського обласного Будинку народної творчості.
Із запалом віддаючись педагогічній роботі, Пата в той же час брала активну участь у багатьох всесоюзних і республіканських виставках народної творчості. За участь у першій українській виставці народного мистецтва у 1936 році Пата була нагороджена Дипломом І ступеня, а на виставці українського народного мистецтва в Москві в тому ж 1936 році їй було присуджено почесне звання майстра народного мистецтва УРСР. Під час декади українського мистецтва і літератури в Москві у 1951 р. Пата була нагороджена медаллю «За трудову відзнаку». Разом із своїми учнями вона здійснила ряд розписів у громадських будинках Києва і Москви. Петриківських орнаменталістів залучали в свій час для розпису українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. В Києві вони розписували зали музеїв, палаців культури, інтер'єри магазинів.
Учениці Тетяни Пати – В. Клименко, П. Глущенко, М. Тимченко, сестри Галя і Віра Павленко розвивали і далі традиції петриківського орнаменту, які знайшли застосування у книжковій графіці, розписі фарфору [11, с. 11].
З 4 травня 1958 року головним художником артілі став 34-річний Федір Панко. Свого часу він закінчив Петриківську школу декоративного малювання під керівництвом Тетяни Пати. Але з десяток післявоєнних років працював землевпорядником. Новопризначений головний художник всерйоз почав збирати, гуртувати петриківські таланти, котрі на той час займалися чим доведеться. Чимало їх прийшло до заснованого Федором Савичем цеху підлакового розпису. Того ж 1958 року у Петриківці відкрилася філія Дніпропетровської дитячої художньої школи, і Панко там теж викладав композицію петриківського орнаменту. З цього часу, власне, і починається світова слава самобутніх майстрів. У десятках країн на виставках, ярмарках демонструвалися їхні роботи. У кожного майстра – свій стиль, неповторні риси. Тетяна Пата – це тонкі, навіть фрагментарні лінії, коли малюнок робиться, здається. одним дотиком пензля. Мотиви орнаментальних композицій Галини Пруднікової-Завгородньої – традиційні фантастичні квіти та ягоди полуниці. Дивовижний колорит творів Віри Клименко. Чіткі лінії, витончений малюнок, схильний до натуралізму, – характерна риса численних робіт Федора Панка [18, с. 11].
Можна собі тільки уявити масштаби творчого польоту петриківчан, коли у кращі роки фабрика, котра з 1961 року мала назву «Дружба», а віднедавна – «Петриківський розпис», видавала до 100 тисяч (!) виробів щорічно. І працювало там більше 350 чоловік. Тепер же не випускають і 10% тих обсягів, отже, і більшість працюючих розбіглися хто куди. Причини цього для нашої промисловості звичні, хоч тут і без того ускладнює ситуацію специфіка жанру. Наше нинішнє життя стало занадто прагматичним, а отже, місце для сувенірної, хай і талановитої продукції, знайти в ньому дуже важко.
На початку 90-х Експериментальний цех петриківського розпису (нині – Творче об'єднання «Петриківка») очолив Василь Біленко. Тут же, в центрі, працюють токарі по дереву. Їхнє завдання – точити фігури для розпису. Дерево завозять сюди з усієї України. Бо у кожного дерева свій малюнок. У груші – темно-коричневий, в акації – темно-зелений, у шовковиці – жовтий. Часто буває так, що створені природою лінії надто гарні, щоб бути схованими за малюнком.
Василь Біленко прагне відроджувати й інші ремесла (у Петриківці раніше було близько сорока видів ремесел). У 1993 році зібрав він різьбярів, представників своєрідного мистецтва, яке в Петриківці було особливо поширене до зруйнування Запорізької Січі, доки існувала потреба в оздобленні військового знаряддя. У 1996 році вирішено відкрити музей скринь [18, с. 11].
Справді, таку неповторну історію, котрою у неймовірних масштабах насичена Петриківка, ми просто не маємо права забути, розгубити у невпинному вирі життя.