На його погляд, тонкість внутрішнього світу людини, благородство морально-емоційних стосунків неутвердити без високої культури словесного виховання. Багаторічний досвід Василя Олександровича переконує в тому, що слово вчителя пробуджує у малої дитини, а потім і в підлітка, юнака, дівчини відчуття людини – глибоке переживання того, що поруч із нами завжди є людина зі своїми радощами, печалями, запитами, потребами.
У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, суспільно корисна праця. Однак і поведінка, взаємини, і праця – все залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.
Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку В.О.Сухомлинського, "містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: "Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями" [65, 321]. Учитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність, своє ставлення до вихованця.
Вплив слова вихователя на школярів з метою виховання у них моральних цінностей великою мірою залежить від емоційної культури самого вихователя; це – частина культури педагога як особистості. Справжній майстер-вихователь дає моральну оцінку „вчинкам і поведінці учнів не спеціально дібраним гострим, "крутим" слівцем, а насамперед емоційним відтінком звичайних слів. В.О.Сухомлинський наводить приклад із фразою "Як недобре ти зробив...". Він зазначає, що ці слова, сказані одним учителем, пробуджують у вихованця прикрість, глибокі докори сумління, навіть збентеження, а сказані іншим – вони не пробуджують ніяких почуттів, сприймаються байдуже. Перший учитель відзначається емоційною культурою, якої неможливо навчитися спеціально, вона якнайтісніше пов'язана з моральною культурою, людяністю, чуйністю душі. У другого вчителя слово знелюднене, і цю порожнечу вчитель часто намагається заповнити криком. У школах багато таких “вихователів", які володіють лише однією нотою емоційної гами – обуренням! Вони, вважає Василь Олександрович, гідні глибокого жалю, оскільки їхній виховний вплив на учнів дорівнює нулю.
Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється в тому, що вихователь знає лише дві – три форми словесного звертання до вихованців – заборона, дозвіл, докір [55, 18]. У майстра-вихователя звертання до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку В.О.Сухомлинського, – роз'яснення вчителем моральної істини, поняття, норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й поганого в самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків. Такий вихователь, роз'яснюючи моральне поняття, "завжди звертається безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї поведінки, побачив себе очима інших людей" [65, 322].
Ще одним важливим інструментом виховання словом Василь Олександрович називає виявлення довір'я і недовір'я. На застосуванні недовір'я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір'я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір'я кільком учням, а тим більше всьому колективу.
Мистецтво виявлення довір'я потребує від вихователя вміння оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те, що окремі вихователі, виявляючи довір'я, нагадують вихованцю, що за ним водиться багато грішків. Такі слова наставника – це як сіль на рану дитячого серця: вихованець відчує – педагог вдався до довір'я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.
Дуже важливим для виховання молодших школярів є особистий приклад учителя, особливо з урахуванням того, що в цьому віці дитина найбільше схильна до наслідування всього, що їй до вподоби. Тому духовне обличчя дитини насамперед залежить від того, який учитель веде її по "стежці життєвого шляху".
З вуст учителя дитина часто чує моральні навчання і настанови. Як стверджував В.О.Сухомлинський, усе це набуває авторитету в очах дитини лише тоді, коли вона бачить у своєму вчителеві людину одухотворену, закохану в свою працю "Приклад вчителя – це не тільки те, що вчитель уміє робити своїми руками (хоч і це має велике значення), це весь уклад його духовного життя, це його удухотвореність усім, що він робить разом з дітьми, усім, що приносить дітям радість" [55, 19].
Отже, щоб виховати в дитини моральні цінності, досвідчений вихователь добивається того, щоб перед свідомістю вихованців розкривалися одухотворені образи людей з високою моральністю, духовністю, які боролися за утвердження в житті ідеалів добра і справедливості.
Покарання, на думку В.О.Сухомлинського, – не тільки крайня форма примусу, це також одна із форм громадянської і моральної оцінки поведінки людини. Покарання перевиховує лише тоді, коли в чомусь переконує, примушує замислитись над власною поведінкою, над ставленням до людей. Основною формою словесного покарання видатний педагог вважав осуд, який стає впливовим за умови, коли в дитини вихована самоповедінка.
За довгі роки своєї практичної педагогічної діяльності Василь Олександрович переконався, що виховна сила осуду вчителя залежить від його моральних якостей, від його тактовності, авторитету: "Якою б різкою не була оцінка поведінки учня, досвідчений вихователь ніколи не допускає знижувальної оцінки. У розумному осуді завжди є відтінок здивування: "Я ніколи не сподівався від тебе такого вчинку, я вважав і вважаю тебе кращим, ніж ти сам говориш про себе своїм вчинком". Ці слова не вимовляються, але обов'язково "читаються між рядками" – у цьому „полягає мистецтво осуду. А якщо вихователь тонкого розумного осуду "практикує" лайку, ображає гідність учня, – це викликає озлобленість, відчай, злобу, замкнутість, ставлення до вихователя як до ворожої сили. Мистецтво осуду полягає в мудрому поєднанні суворості і доброти: учень повинен відчути в осуді педагога не лише справедливу суворість, а й людську турботу про себе" [47, 10 ].
Одним із ефективних прийомів морального виховання є заборона. Уже в початковій школі заборона за її умілого застосування, якщо за нею стоїть необхідний моральний авторитет того, хто забороняє, запобігає багатьом бідам в отроцтві та юності – "марнуванню" життя, необґрунтованим претензіям юнаків на життєві блага, не заслужені особистою працею тощо. "Бажання дитини, – писав В.О.Сухомлинський, – можна порівняти з пагонами на маленькому плодовому дереві: розпускається на ньому багато паростків, частина з них – "дикі", так звані "вовчки"; садівник їх зрізує, залишаючи на дереві тільки плодоносні пагони. Так і з дитячими бажаннями: учневі хочеться дуже багато, його бажанням немає кінця. Але, якщо дати волю всьому, що зеленіє, плодове дерево здичавіє, багата поросль "вовчків" заб'є плодоносні гілки. Якщо старші намагаються задовольнити всяке бажання дитини, виростає вередлива істота, раб примх і тиран ближніх. Виховання бажань – надзвичайно тонка, філігранна робота "садівника" – вихователя, мудрого і рішучого, чуйного і безжалісного. Він уміло зрізає "вовчки', залишаючи паростки, які дадуть плоди" [47, 11]. В.О.Сухомлинський розумів, що надзвичайно важливу роль у формуванні людських цінностей відіграють роки дитинства, дошкільний і молодший шкільний вік. Тому особливої уваги надавав - любові. Він писав: “Одна із найцінніших якостей вихователя – людяність, глибока любов до дітей, любов, у якій поєднується сердечна лагідність із мудрою суворістю й вимогливістю батька, матері…” [64, 11]. Водночас зазначав, що така любов не легка, а вона потребує напруження душевних сил, постійної віддачі їх.
Адресуючи побажання молодому вчителеві Василь Олександрович писав: “Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними – щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже” [64, 12].
Саме в любові дорослих до дітей В. О. Сухомлинський вбачав ту духовну силу, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, озлобленості, жорстокості й байдужості. Водночас зазначав, що зло в дитячому серці породжується тільки грубістю, байдужістю дорослих. “Таким чином, можна стверджувати, – за словами В.Денисенко, – що саме від особистості педагога залежатиме організація та формування у школярів відповідних цінних орієнтацій” [13, 7].
Вчені доводять, що головними якостями вчителя мають бути віра в дитину й любов до неї. "Ось ці два компоненти – віра і любов – і є гарантією того, що вчитель впорається не лише із завданнями навчання, а й із завданнями виховання особистості, особистості духовно-моральної, чистої"[12, 8].
На думку відомого психолога Ш.О.Амонашвілі, вчителі мають бути людьми доброї душі і любити дітей такими, які вони є. Треба однаково любити і шибеника, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще треба, щоб нашу доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, однак у тих формах, які будуть необхідні в кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей мають бути не лише внутрішнім переживанням, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною чи з усім класом. Доброта і любов до дітей не дозволять нам грубо поводитися з ними, посягати на їх самолюбність і гідність чи порушувати інші правила культури спілкування.
Як відзначає відомий психолог І. Д. Бех, у виховному плані важливо, щоб у дитини було почуття, що її приймають, люблять незалежно від того, високих чи низьких показників вона досягла. Лише за впевненості дитини в любові вихователя й можливе правильне формування психічного світу, виховання духовності. Ставитись до вихованця з любов'ю означає займати найсильнішу позицію зі всіх можливих, виявляти підтримку його добродійній сутності, а це, у свою чергу, підвищує вірогідність пробудження в ньому кращих його якостей [ 46, 2].