Я і все людство. Цінності такого рівня часто називають «загальнолюдськими» хоча навряд чи цей термін можна вважати вдалим, бо за ним може приховуватися і добро, і зло; їх правомірніше називати абсолютними і вічними. Це – рівень моралі. Категорії її дійсно мають вселюдський зміст і вселюдське розуміння, хоча випадків спостерігаємо і певну специфіку у трактуванні цих категорій, що зумовлюється впливом національної культури. Тож детальніше розгляньмо ці цінності.
У європейському світі мораль має переважно християнське трактування. Джерелом абсолютних вічних цінностей є Бог. До них відносять: віру, надію, любов, сумлінність, правду, справедливість, доброту, чесність, тощо (див. додаток А).
В історії філософії абсолютні вічні цінності були предметом багатьох дискусій. Сократ і Платон рішуче відкидали релятивізм і чітко визначилися в тому, що: а) абсолютні цінності існують і б) при цьому деякі з них важливіші, ніж інші. На відміну від релятивістів, які вважають, що ці поняття витворені людьми і повинні трактуватися відповідно до обставин, абсолютисти (ідеалісти) вважають їх універсальними, вічними, недосяжними, недоторканними. Вони або створені Богом, або є законами природи, такими, наприклад, як земне тяжіння, рух, магнетизм тощо.
У цій праці відстоюємо точку зору, що лише визнання факту існування вічних, абсолютних ідеалів та прищеплення дітям віри в них можна вважати надійною основою побудови системи сучасного українського виховання. Не існує іншого шляху духовного видужання людини, а без цього не матимемо і здорового суспільства. Знання "загальнолюдської моралі" без віри в морально-етичні ідеали видається порятунком ненадійним.
“Абсолютні, вічні цінності – за словами Омеляна Вишневського, є втіленням боротьби добра і зла, що пронизує все життя людини і суспільства” [10, 268]. Такого висновку доходять всі релігії, більшість філософських доктрин, гуманістична культура, народна творчість. Вищий Авторитет – Бог – сприймається і як втілення добра і його опора. Сили зла з поняттями антихриста сатани князя пітьми. Перспективи протистояння двох сил у різних філософських концепціях трактуються по-різному, проте в більшості випадків утверджується надія на остаточну перемогу добра над злом. Будучи антиподами, добро і зло обіцяють винагороди людині, але самі ці винагороди є різними. Добро забезпечує гармонію душі. Сили зла підкуповують людину, обіцяючи передусім матеріальну вигоду: користь, тілесну насолоду, неробство тощо – "блага", які врешті-решт призводять до деградації людини, зокрема духовної – через "матеріалізацію" свідомості.
Добро і зло в людині принципово різняться ще одним важливим моментом. Зло завжди готове завдати удар добру. "Обман і сила – ось зброя злих", – каже Данте[10, 269]. Воно завжди має тактичну перевагу, бо не зважає на закони моралі. Зла людина лише реалізує свої прагнення. Добра людина за своєю природою не готова ні до нападу, ні навіть до оборони тими методами, котрі застосовує зло. Добро мусить стати "трохи злом", щоб належно оборонити себе.
З вище сказаного бачимо, що над проблемою моральних цінностей працювало і працює безліч філософів, педагогів. Вселенська церква не стоїть осторонь цієї проблеми і тому також подає нам вчення про цінності (чесноти).
За вченням церкви чесноти поділяються на теологальні (надприродні) і моральні.
а) Теологальні чесноти
Описуючи відношення людини до Бога, Святе Письмо говорить про віру, надію і любов. У Старому Завіті весь народ і окремих людей закликали до віри і любові до Бога, який гарантував їм сповнення обітниць. Ісус Христос закликав вірити в Його спасенну проповідь (Мр. 1,15), довіряти обітницям (Йо. 14, 1-6) і об'являв любов Отця. Св. Павло поєднав віру, надію і любов як способи присутності Бога в людині ( Рм. 5,1-5; 1 Кр. 13,13; Гл. 5,5).
Ці чесноти називаються надприродними, оскільки вони повністю є даром Божим. Проте людина мусить бути відкритою до прийняття цього , і до міри отриманої благодаті через послух, мусить співпрацювати з Богом, щоб їх розвивати. Людина може стати активним партнером тільки тоді, коли святий Дух обдарує її своїми дарами, а вона їх прийме. Іншими словами, людина може відповісти на Божий заклик тоді, коли Бог зробить її здатною до відповіді. Віра, надія і любов – це Божі Чесноти. Ми є ніби відкритими до Бога через Його дії, проте це аж ніяк не виключає нашої свободи.
Отже, ціле християнське життя можна сприймати як життя віри, надії любові. Можна піти ще далі в такому „підсумуванні" християнського життя і, йдучи за апостолом Павлом, звести все до любові, яка „все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить" (1 Кр. 13,7).
Дар віри, надії і любові походить від Христа. Заклик до цих фундаментальних у житті християнина позицій випливає хоча би вже з факту створення людини на образ і подобу Божу. Адже з цієї подібності виникає не лише здатність вірити, але ще більше – здатність любити, адже Бог є любов.Врешті-решт йдеться у цьому всьому про те, щоб віддати себе Христові і наслідувати Його у Його відданості небесному Отцю. Отже, хоча ми окремо й обговорюватимемо засади віри, надії й любові, у практиці життя йдеться про таку вірність Христові, яку можна впізнати у любові до Бога і до ближнього. Тож проаналізуємо ці чесноти більш детальніше.
– Віра
У Святому Письмі термін „віра" виражає основну відповідь людини на дар Бога, який об'являє себе. Боже Об'явлення – це не тільки сповіщення певних істин, але більше всього це самоусвідомлення Бога, входження Його у спільноту з людьми; воно висловлене в старозавітній ідеї Завіту з вибраним народом, далі, у Новому Завіті, воно показане як Новий Союз у Христі. Приймаючи Боже об'явлення, людина через віру входить у спільноту з Богом, а разом з тим приймає Його волю, цілий Його план спасіння.
У Новому Завіті термін „віра" окреслює вже зв'язок із Богом. Ісус підкреслює, що віра – це дар Божий, адже „Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити" (Мт. 11,27). Ісус говорить також, що апостолам „було дано" пізнати таємницю Царства (Мт. 4,11), а хвалячи Симона-Петра за визнання віри, Він додає: „Не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний" (Мт. 16,17). Віра, що її вимагає Христос, пов'язана з цілковитим відданням себе Богові, цілковитою довірою Йому у всьому, повним відреченням від усього заради Христа та відданістю Йому за будь-яких обставин (Мт. 10,32).
Апостольська Церква особливо сильно наголосила на віднесенні віри до особи Христа (Рм. 10,9). З вірою поєднується не тільки відданість Христові, але також входження у Його таємницю, включення в Його справу спасіння. Віруючий – це той, хто є і живе „в Христі", той, хто слухається Його.
Спираючись на Святе Письмо, можна сказати, що віра – це відповідь людини на дар Бога, який сам себе відкриває перед нею в особі і справі Ісуса Христа. Ієромонах Іларіон говорить: ”Віра – це дорога, на якій Бог і людина ідуть на зустріч один одному. Перший крок робить Господь, який завжди і без сумніву вірить у людину. Він посилає для людини певний знак, якесь передчуття своєї присутності, дає їй свою благодать“ [36, 20]. Для того, щоб людина могла увірувати, Бог не тільки відкриває себе їй, але й внутрішньо підтримує її на шляху віри. Така підтримка Божою благодаттю аж ніяк не виключає можливості людського рішення, але й уможливлює це рішення. Рішення вірити не можна звести лише до інтелектуального прийняття заклику об'явлення, оскільки такий заклик має в той же час і спасенний характер, уся людина повинна піти за ним у вірі. Ця віра народжується ще й із зовнішнього свідчення та інтегрує у собі вимогу свідчити – зовнішньо визнавати Христа. Віра є даром спільноти. У Старому Завіті спільнотою віри є вибраний народ як народ Завіту, а спільнотою віри у Новому Завіті є Церква. Ця церковна спільнота віри будується на вірі у Христа.
В основі того, що сказав про віру II Ватиканський Собор, лежить біблійне бачення віри. Особливо значущими тут є такі слова: „Богові, який себе об'явив, треба виявити „послух у вірі", яким ціла людина добровільно віддає себе Богові, виявляючи „повну підлеглість розуму і волі об'явленому Богові" і добровільно приймаючи дане ним об'явлення. А щоб показати цю віру, треба попередньої і допоміжної Божої благодаті і внутрішньої підтримки Святого Духа, що збуджує серце і направляє до Бога, розкриває очі духа і дає „всім насолоду в прийнятті й у вірі в правду. А щоб ще глибшим стало розуміння об'явлення, той самий Святий Дух своїми дарами вдосконалює віру" [1, 36].
Зрозуміла таким чином віра має надприродний характер, оскільки є ділом Божої благодаті. Однак, цей надприродний характер пов’язується не лише з її джерелом (Богом), але й із предметом (яким є віра в Бога) та з мотивом (людина вірить з огляду на авторитет Бога). Хоча віра є даром Божим, вона все-таки залишається вільним волевиявленням людини. Людина вільна щодо отримання Божого дару, вона може й не прийняти спасенну пропозицію Бога (Йо. 6, 36; 12, 37). Віра не пов'язана з відмовою від розуму, ані не протистоїть йому; людина не тільки може, але й повинна шукати рації своєї віри і знаків її вірогідності. Разом з тим це є і постулат відкинення бездумної, забобонної, легковажної і поверхневої віри.
Зі всього сказаного випливає, що – це не тільки вступна умова відповіді Богові на дар Його самооб 'явлення та умова входження у спільноту з Ним і всіма, хто в нього увірував, приймаючи Христа і Його Церкву, але також і ніби короткий зміст усього, що визначає християнське життя. У такому розумінні віра й любов збігаються. Без віри ніколи не було б істинно християнської любові, а без любові не було б повного пізнання і спільноти. Віра, вводячи людину в новий спосіб існування, дає тим самим “простір" тій любові, якою була обдарована і до якою покликана людина. Християнська любов неначе випливає з віри, є її проявом. Лишень у світлі віри християнин починає розуміти, що джерелом любові є Бог. Отже, християнське життя – це життя віри, а віра – це зверненість цілої особи до Бога і до спільноти в любові. Адже, о. Ярослав Табака стверджує: «Правдива віра здатна змінити наш спосіб бачення, мислення, сприйняття»[63, 120].