Завдяки інтегруючому характеру естетичного досвіду як складової ціннісних відношень, культура постає у вигляді системи інноваційних зрушень у професійній підготовці майбутнього вчителя. На думку М.Кагана, естетичне оволодіння людиною світом включає в себе всі чотири види діяльності – пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної, перетворювальної і комунікативної. Усі вони, зливаючись воєдино у будь-якому творчому процесі, зокрема художньому, постають його підсистемами. У такий спосіб упровадження нових технологій у педагогічних ВНЗ має відбуватися із формуванням у майбутнього вчителя естетичної культури як загальнонаціональної та національної ціннісної основи освіти.
Особливість цієї єдності зумовлюється і тенденціями глобалізації. У сфері естетичної культури у зв’язку з цим виникають культурно-естетичні образи, ідеї транснаціональної освіти, регіонального й міжрегіонального співробітництва, розвитку інформаційних і комунікаційних технологій, віртуальних університетів. У перспективі мобілізації естетичних ресурсів людини можна відкрити нові можливості в освоєнні досвіду свого народу, всього людства. “Завдання культури – подолати протилежності розуму і світу, оскільки емпірична дійсність не завжди відповідає теоретичним науково-концептуальним вимірам. Необхідно прагнути до гармонії мислення і буття, створюючи світ як простір не просто розумних, а духовно-екзистенціальних основ” [7, с. 162].
Зростаюча динаміка інноваційних процесів у естетичній культурі майбутнього вчителя призводить до розуміння необхідності їх системного, цілісного вивчення, включення нових понять. Очевидно, що нововведення вимагають всебічного вивчення на основі інтеграції різних дисциплін, споріднених з педагогікою: психології, естетики, етики, філософії, соціології, культурології, фізіології вищої нервової діяльності. Виходячи з цих позицій, варто розглядати поєднання двох самостійних сфер – інноваційної діяльності й естетичної культури. Історія засвідчує, що інноваційний педагогічний досвід завжди виникав паралельно з питаннями формування естетичної культури (А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський, С.Шацький). Відсутність цієї необхідної єдності – включення особистості у практично ще несформоване довкілля культури, пов’язане з особистісними переживаннями, навіть особистісними кризами. Подібне явище має місце у процесі включення вчителя в інноваційну діяльність, яка стає для багатьох учителів непосильною, бо вони до такої діяльності у ВНЗ не готуються [2, с. 337].
Перспективність дослідження процесу становлення естетичної культури майбутнього вчителя залежить від визначення його методологічних принципів. Методологія як учення про способи організації і побудови теоретичної і практичної діяльності людини під принципами розуміє сукупність свідомих, рефлексованих і несвідомих, не відрефлексованих установок, що визначають за схемою діяльності (постановка задач, використовувані для їх вирішення засоби, загальна організація процесу тощо) отримуваний у підсумкові продукт. У визначенні методологічних принципів поряд із сукупністю сучасних підходів (гуманістичний, акмеологічний, культурологічний, особистісно-діяльнісний, системно-цілісний) варто використовувати основні положення морально-антропологічної теорії Г.Сковороди про пріоритет духовно-моральних начал у людині, загальнолюдських цінностей, ідеї культурно-історичної теорії Л.Виготського, естетико-філософські теорії А.Лосєва.
Враховуючи, що цілісний навчально-виховний процес складається з окремих процесів, єдностей, видів діяльності, що мають свою специфіку, важливо чітко усвідомлювати змістове наповнення категорій і їх взаємозалежність: естетичного і прекрасного, естетичного і художнього, та визначення їх місця й ролі в системі формування естетичної культури майбутнього вчителя. За А.Лосєвим, прекрасне не тотожне естетичному. Естетичне ширше: до нього входить піднесене, низьке, потворне, трагічне, комічне. Прекрасне – вид естетичного [9].
Прекрасне не тотожне художньому. Художнє опосередковується мистецтвом як матеріалізованою творчістю. Художнє – здійснене естетичне. Ним можна виражати предметний світ науки, етики, релігії, освіти тощо. З цього випливає важливий принцип естетичної цілісності освітнього простору. Об’єктивність цього принципу зумовлюється тим, що у процесі його реалізації “здійснюється подолання провідного протиріччя, систематичного удосконалення цілісності у зв’язку з природним відставанням змісту й методів функціональних систем від вимог життя, старінням змістової цілісності в усій її сукупності” [8, с. 120].
У наш час, коли традиційний досвід взаємодії педагогічних (і не тільки) ВНЗ та закладів культури і мистецтв не спрацьовує, він, власне, загублений, виникає необхідність трансформації культурно-естетичних цінностей в образ життя ВНЗ. Позитивний результат формування культури майбутнього вчителя залежить від взаємодії народного, професійного, самодіяльного мистецтв. Це пов’язано з “архітектонікою” мистецтва, згідно з якою в його специфічних рисах приховується поступ до естетичного вдосконалення особистості.
З іншого боку, як зазначає Ш.Амонашвілі, освіта – процес визнання внутрішнього світу особистості, який живиться образами. Для виявлення образу необхідне, передусім, національне підґрунтя, яке в основному набуває життєвості у процесі взаємодії ВНЗ, закладів культури і мистецтва. Коли ідеться про моральне, громадянське виховання естетичними засобами, то мається на увазі вплив образів на почуттєвий світ студентів [5, с. 37].
Така професійна підготовка майбутнього вчителя вимагає встановлення зв’язків між академічними групами, керівництвом ВНЗ і факультетів з одного боку, і компетентними педагогами у сфері естетичної культури з другого. Таке пересічення діяльності надає можливості студентам розвивати власний естетичний досвід з використанням принципу референтації освітнього простору образами діячів науки, культури, мистецтва.
У даному випадку великої значущості набуває принцип естетичного діалогу, що в широкому розумінні є своєрідною перекличкою культур полінаціонального середовища, співвіднесення досвіду суб’єктів спілкування на основі аналогії естетичних традицій. Принцип естетичного діалогу є провідним у змісті методики формування культури майбутнього вчителя в процесі інтерактивного спілкування. Результативність діалогу залежить від сумісних ціннісно-орієнтаційних установок, визначення проблем доступних і особистісно значущих для суб’єктів спілкування, від рівня реалізації естетичного самопізнання. У діалозі відбувається реалізація функції естетичної культури, яка, за переконаннями М.Бахтіна, “полягає в тому, щоб сприяти удосконаленню людини у всіх видах діяльності... При цьому важливо відзначити, що естетична культура є витонченим невимушеним засобом формування справжньої людяності в людині” [3, с. 5].
Розвиток студента, майбутнього педагога, відбувається в процесі історичного розвитку культури. При цьому освіта, як поступовий хід до досконалості, надає можливості майбутньому вчителеві розвивати себе. Творче самовираження майбутнього вчителя як естетично розвиненої особистості відбувається, як показує практика, у процесі реалізації принципу особистої естетичної значущості й активності, особистої актуальності у процесі естетичного переживання. А.Лосєв цей принцип визначає як “актуальність цілісної людської особистості, з її цілісною індивідуальною якісністю, що робить кожен момент її існування неповторним і особливим” [9, с. 306-307].
Особистісно розвиваючі педагогічні технології можуть ефективно використовуватись при умові, що педагог, виконуючи свої професійні обов’язки, народжується сам і існує своїми творчими здобутками на самого себе. Адже створення особистісно розвиваючої ситуації є процес авторський, що вимагає вияву суб’єктивності, співавторства учителя й учня. Своїм “самовключенням” у педагогічну дію педагог робить її проблемною, пропонує свій власний варіант проживання смислу, чим і актуалізує особистісну позицію учня. Безсумнівно, професійна компетентність учителя у своїй сфері має вирішальне значення для досягнення успіху у відповідальній, соціально значущій справі – справі учіння й виховання, бо чим більше він володіє закономірностями протікання педагогічного процесу, тим більше технологічний. Іншими словами, педагог знає про те, як зробити, щоб сталося досконало, якщо оцінювати за грецькою етимологією поняття “технологія” – уміння, мистецтво, артистизм, майстерність.
У цьому розумінні питання про педагогічні технології тісно пов’язані з поняттям педагогічної майстерності, бо дії майстра завжди досконалі. Можна бути професійно компетентним педагогом, тобто вільно орієнтуватись у предметній сфері, системно сприймати й діяти у педагогічній реальності, мати особистісно-гуманітарну орієнтацію (на відміну від технократичної), вміти узагальнювати й передавати свій досвід іншим колегам, бути здатним до рефлексії, володіти сучасними педагогічними технологіями, але при цьому не бути майстром, а залишатися добротним ремісником. Щоб бути майстром, необхідно володіти особистісною професійною неповторністю і унікальністю, власним стилем діяльності, концептуальністю професійного мислення [8, с. 7-9]. Педагогічна майстерність є індивідуальним внеском у педагогічну культуру суспільства, і лише повне усвідомлення механізмів власної діяльності уможливлює передачу майстерності іншим. Тому у справжнього майстра-педагога з’являється своя авторська система, своя школа, свої послідовники.