Уявлення про ідеального вчителя характеризується чималою кількістю якісних показників. Головні з них: “вченість”, зазвичай – вітчизняна, за національністю її носія; доступність методів педагога для учнів, тобто “методичність” знань як здібність ці знання ефективно викладати; розуміння натури дитини, бачення в ній задатків майбутніх здібностей як придатність для певного виду майбутньої діяльності; моральність педагога як зразок поведінки для вихованців, хоч у цілому роль, що відводилася йому, була незначною – він лише передавач знань шляхом використання правильної методики; естетичність як необхідне постійне вміння вчителя включати до процесу педагогічної дії позитивні почуття прекрасного і піднесеного, рідше – комічного, наповнюючи дію потребою-спонукою кожного учня до набування статусу суб’єкта педагогічної дії.
Отже, аналіз розвитку уявлень про педагога-автора свідчить про те, що особистісне усвідомлення себе майстром, значущості своєї справи, визнання колегами й суспільством – усе це складові, що дозволяли говорити про спроможності педагога як майстра. Нині є чимало досліджень, присвячених авторській позиції вчителя (Є.Бондаревська, С.Гончаренко, В.Загвязинський, І.Колесникова, С.Сисоєва, Н.Ничкало), в яких обґрунтовано створення цілісної системи педагогічної діяльності вчителя як вищого рівня його професійної майстерності. Автори вважають, що поняття “система” є загальнометодологічною категорією і розуміють під нею складене із частин ціле, сукупність елементів, які знаходяться у взаємозв’язку, взаємодії один з одним і утворюють єдність. Причому, властивості системи не зводяться ними до суми властивостей і якостей елементів, що входять до її складу.
У системі розрізняються два рівні процесів – функціонування й розвитку, які досліджуються в таких аспектах: 1) динаміці її дійсного існування, в якій можна виокремити фази існування й розвитку – виникнення, становлення, еволюціонування, розрухи; 2) історичному аспекті [11, с. 280].
Учені звертають увагу на принципи “невизначеності”, характерні для особистісно-центрованих педагогічних систем, тобто для тих, де особистість є центром, компонентом системи, що організують її функціонування й розвиток. Серед них визначаються принципи: невизначеності моменту зародження системи і неможливості однозначного визначення її початкових параметрів; незавершеності розвитку педагогічної системи; неоднозначного визначення окремих підсистемних елементів і їх зовнішніх зв’язків; неможливості визначення окремих результатів функціонування системи у початкових її станах. Усі ці принципи є основою для віднесення їх до авторської педагогічної системи, бо саме в ній найповніше виявляється особистісне начало вчителя: “ця система існує відносно незалежно від інших систем і має в собі самій джерело свого руху” [4, с. 80].
Користуючись наведеними методологічними основами, звернемося до розгляду безпосередньо авторської педагогічної системи з позицій особистісного підходу. Перші такі дослідження були присвячені педагогам-новаторам Ш.Амонашвілі, В.Шаталову, О.Захаренку, С.Лисенковій, М.Щетініну. Аналіз літератури дозволив виокремити наступні аспекти діяльності педагогів-новаторів: 1) цільової орієнтації на цілісну особистість дитини як самоцінність; 2) змістовий – авторизовані варіанти навчальних курсів, орієнтовані на особливості учнів і їх власні особистісні переваги; 3) процесуальний – погодженість методики і змісту, адекватні особистісному розумінню і стилю; 4) професійно-особистісний – актуалізації таких умінь і особистісних якостей, які характеризують унікальність і неповторність учителя, його режисерська й акторська майстерність, рефлексію згідно власної, ексклюзивної педагогічної діяльності.
Учитель в особистісно орієнтованому освітньому процесі стає автором (співавтором) цілей, змісту, форм і методів педагогічної взаємодії, творцем такої освітньої ситуації, в якій реалізуються його особистісні функції і затребувана особистість учнів. В умовах особистісної орієнтації освіти сама педагогічна діяльність має авторську природу, бо педагогічна технологія не може штучно привноситися ззовні, а має народитися у власному досвіді вчителя: в іншій формі, крім авторської, вона існувати не може. Крім того особистість учителя є одним із джерел цілепокладання, а це означає, що зміст особистісно орієнтованої освіти, що включає в себе особистісний досвід самого вчителя, в іншій формі, крім авторської, існувати не може. Набування особистісного досвіду, тобто досвіду рефлексії, вибору життєвих цінностей, прийняття відповідальних і нестандартних рішень можливе лише в ситуації, яка потребує вияву особистісної позиції вчителя й учня. Створення такої ситуації – також процес авторський, що вимагає вияву суб’єктивності вчителя.
Прикладом особистісно орієнтованої авторської системи може слугувати досвід світлої пам’яті О.Захаренка із Сахнівської школи на Черкащині, що вражав своєю спрямованістю на народну педагогіку, підтримку сім’ї і сімейних традицій, розвиток національної свідомості і патріотизму учнів, найновітніші освітні технології розвитку особистості, активної і творчої, громадянина і господаря землі.
Згідно з виокремленими компонентами особистісно орієнтованої авторської педагогічної системи, у досвіді О.Захаренка знаходимо і індивідуальну сукупність особистісних і професійних якостей, і технологію, адаптовану до його індивідуальності, і специфічний комунікативний простір як стильову характеристику професійного спілкування і поведінки. Ці концептуальні ідеї складають фундаментальні основи особистісно орієнтованих авторських педагогічних систем.
Мої неодноразові зустрічі з Олександром Антоновичем на нарадах і семінарах у Москві і Києві, у Сахнівці і Полтавському педагогічному інституті, на зборах Академії педагогічних наук України, де він завжди блискуче виступав, переконували мене в усебічності його підходів до освітньої системи України. Особливо цікавими були його роздуми про вчителя, його талант, соціальний статус, про ранню професійну орієнтацію учнів на педагогічну професію. Він залюбки рецензував наукові й методичні розробки першої на теренах СРСР кафедри педагогічної майстерності в Полтавському педагогічному інституті ім. В.Г.Короленка, очолюваної видатною, на мою думку, особистістю – Н.Тарасевич. У Сахнівці, в його директорському кабінеті, ми розмірковували над концептуальними основами педагогічної діагностики професійного становлення майбутнього вчителя. Завжди він підкреслював, що від учителя, і лише від нього, залежать абсолютно всі досягнення в освітній системі, а, отже, й у благополуччі держави і її народу.
Розробка концептуальних основ педагогічної діагностики професійного становлення випускників Полтавського педагогічного інституту здійснювалася викладачами кафедр педагогічної майстерності, педагогіки і психології. Обґрунтовувався компетентнісний підхід у побудові вищої педагогічної освіти. Його основи відображають: розуміння сутності понять “професійна компетентність” і “професійне становлення” сучасної професійної педагогічної діяльності; логіку становлення професійної компетентності у процесі професійної педагогічної освіти; описування основних змін у досягненні студентів у процесі професійного становлення.
Сутнісні характеристики професійної компетентності дозволяють розробити систему діагностики професійного становлення студентів, максимально орієнтованої на вияв узагальнених професійних умінь і самооцінки себе, цілеспрямованої на різноманітні освітні потреби студентів. Важливо підкреслити, що вища багаторівнева педагогічна освіта має об’єктивні передумови для упровадження такої системи діагностики, передусім за рахунок вибудови кожним студентом внутрішньо професійної освітньої програми індивідуальних освітніх маршрутів, що дозволяють здійснювати ціннісно-цільове самовизначення.
Професійне становлення майбутнього вчителя є процесом, взаємопов’язаним з етапами опанування освітньої програми, і визначає логіку вивчення навчальних дисциплін: кожному етапу процесу (орієнтаційний, теоретико-методологічний і діяльнісний) відповідають певні цільові орієнтації. При цьому цикл загальних професійних дисциплін представлений предметами і курсами, що виконують відповідно орієнтаційну, теоретико-методологічну (пізнавальну) і діяльнісну функції. У задачах вивчення конкретної дисципліни фіксуються ті знання, уміння, цінності педагогічної діяльності, які необхідні студенту для вирішення конкретної професійної задачі. Результатом такого учіння стає “готовність випускника до самостійного, відповідального, творчого і продуктивного розв’язання виробничих задач” (Н.Кузьміна).
Реалізація логіки опанування навчальних дисциплін у свою чергу вимагає розробки діагностичного інструментарію, який будується на продуктивній взаємодії викладачів і студентів і спрямований на виявлення професійних досягнень і утруднень наслідків у професійному становленні. Таким чином, крім природного включення у навчальну діяльність, необхідна участь майбутніх учителів і в діагностичному процесі, у процесі самооцінювання, відстеження свого просування етапами професійної освітньої програми. При цьому студент не лише опановує й удосконалює діагностичні уміння в процесі проживання досвіду діагностики, але й аналізує свою діяльність, рефлексує нагромаджений професійний досвід.
Сукупність принципів відбору змісту педагогічної освіти, у контексті якого реалізується зміст підготовки майбутнього вчителя, включає в себе: гуманізацію освіти як вияв можливостей самовиховання й самоосвіти, шляхи розвитку здібностей до педагогічної діяльності; діалогічність навчального матеріалу, що орієнтує студентів на співставлення різних точок зору, позицій, концепцій; гуманітаризацію, що визначає тенденцію інтеграції знань у сфері людинознавства; фундаменталізацію, що визначає концентрацію навчального матеріалу і створюваного досвіду, уособленого в педагогічних категоріях; додатковість, що характеризує взаємодію різних форм педагогічного знання. Ці принципи відбору змісту підготовки визначають і систему діагностики професійного становлення майбутнього вчителя.