Прояв якостей мовлення у процесі діяльності утворюють таку стійку структуру, яка спроможна регулювати особистісне ставлення студентів до ролі мовленнєвої діяльності, характеризують різний рівень готовності особистості майбутнього вчителя до професійної мовленнєвої діяльності і проявляються у свідомому, індивідуальному позитивному сприйнятті.
Мовленнєва діяльність – це об’єктивний процес, оскільки він стосується носіїв мови і водночас – це суб’єктивний процес, який реалізується завдяки мовленню суб’єкта, має свою мисленнєву базу, особистісні голосові та емоційні прояви, особистий інструментарій впливу на співрозмовника залежно від конкретної мети. Окрім того, це одна із умов особистісного самовираження, самореалізації. А звідси ми можемо говорити про мовленнєву діяльність як про процес і результат дії, як про структурний елемент будь-якої діяльності, як про складову професійної діяльності. Важливу роль у мовленнєвій діяльності відіграють уміння, які формуються у процесі педагогічної діяльності (див. табл. 1.1.)
Таблиця 1.1. Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь
| № з/п | Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь | Оцінні критерії |
| 1. | Зміст мовлення | – новизна – актуальність – конкретність |
| 2. | Структура мовлення | – тривалість звучання – горизонтальне членування – вертикальне членування – використання мовленнєвих засобів |
| 3. | Комунікативні ознаки | – інформативність – логіка – точність – чистота |
| 4. | Звукове оформлення | – орфоепічні норми – морфологічні норми – синтаксичні норми – ритміко-інтонаційна виразність |
| 5. | Практична спрямованість | – привертати увагу слухачів до потрібної інформації – утримувати інтерес до неї – переконувати – спонукати до дії – здійснювати корекцію позиції |
| 6. | Імідж педагога | – ставлення до слухачів – ерудованість – емоційність – стиль |
При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові:
1. Комунікативно-діагностична (діагностика соціопсихологічної ситуації в умові майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних і інших протиріч, з якими можливо повинні зіштовхнутися особистості в спілкуванні).
2. Комунікативно-програмуюча (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції і дистанції спілкування).
3. Комунікативно-організаційна (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їхньої комунікативної активності і т.д.).
4. Комунікативно-виконавча (діагноз комунікативної ситуації, у якій розвертається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний по заздалегідь осмисленій індивідуальній програмі спілкування).
Кожна з цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості.
Розвиток компетентного спілкування в сучасних умовах припускає ряд принципових напрямків його гармонізації. При цьому для практики розвитку комунікативної компетентності, важливо обмежити такі види спілкування, як службово-ділове або рольове і інтимно-особистісне. Підстава для розходження є звичайно психологічна дистанція між партнерами, це я – ти контакт. Тут інша людина здобуває статус ближнього, а спілкування стає довірливим у глибокому змісті, оскільки мова йде про довіру партнерові себе, свого внутрішнього світу, а не тільки «зовнішніх» зведень, наприклад, зв'язаних зі спільно розв'язуваною типовою службовою задачею [Руденский Е., 1997, 224].
Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як два взаємозалежних і все-таки відносно самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає меті спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування [Петровская Л., 1989, 216]. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато які її навички і насамперед навички психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватного виконавській діяльності психологічного стану.
Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості».
Комунікативний потенціал – це характеристика можливостей людини, що і визначають якість його спілкування. Він включає поряд з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, що характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування і комунікативні здібності – здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні [Руденский Е., 1997, 224].
Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.
Отже, професійну компетентність соціального працівника можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію – необхідною умовою її ефективності.
З цього випливає, що з сутності комунікативної компетентності, можна визначити чотири джерела комунікації: життєвий досвід (досвід міжособистісного спілкування), загальна ерудиція, мистецтво і спеціальні методи навчання. Звичайно, провідним є досвід міжособистісного спілкування, оскільки він враховує норми і цінності конкретного середовища і, водночас, базується на індивідуальних особливостях і психологічних подіях особистого життя. Ці якості проявляються лише у комунікативній взаємодії. Водночас соціальний працівник має враховувати той факт, що комунікативна компетентність може удосконалюватись як саморозвиток, самовдосконалення на основі власних дій, а діагностуватися компетентність повинна завдяки самоаналізу, самооцінки.
Тому комунікативну компетентність можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процесу.
Слід зазначити, що комунікативна компетентність соціального працівника, в основному, залежить від особистості самого спеціаліста. Від його особистих характеристик залежить, чи звернеться до нього зі своєю проблемою клієнт, чи ні. Внутрішня установка йти назустріч людям, любов і доброта до них, прагнення і здатність проникнути у світ переживань клієнта, залишаючись при цьому щирим у судженнях і діях, у настрої і спілкуванні, є основою розвитку комунікативної компетентності соціального працівника. В основі комунікативної компетентності лежать загальнолюдські цінності, такі, як гуманізм, добро, здатність до співпереживання тощо [Карпенко О., 2004, 50].
Таким чином, можна стверджувати, що основною внутрішньою умовою ефективного спілкування є взаємовідносини між соціальним працівником (з проявом його особистісних характеристик) і клієнтом (який має свої особистісні якості). При цьому ідеальний варіант взаємовідносин може бути при наявності рівноправних суб'єкт-суб'єктних відносин партнерів по спілкуванню. Такий характер спілкування є тим оптимальним психологічним фоном, який створює умови для процесу саморозвитку, самовдосконалення.
Враховуючи характер соціальної роботи, однією із важливих і необхідних якостей соціального працівника є комунікабельність. У загальнолюдському плані це явище багатогранне і включає комплекс компонентів, серед яких основні такі: комунікабельність (здатність відчувати задоволення від процесу комунікації), соціальна спорідненість (бажання перебувати у товаристві, серед інших людей), альтруїстичні тенденції.
Проте комунікативність оцінюється не лише кількістю контактів соціального працівника з різними людьми. Необхідно враховувати емоційний «тон» цих контактів, який може бути позитивним., нейтральним і негативним. Тому доцільно розмежувати такі якості, як контактність і комунікабельність соціального працівника, котрий легко вступає в контакт з людьми, але при цьому може викликати у партнерів по розмові емоційно негативний «тон» спілкування, може називатися контактним, але не комунікабельним. Комунікативність завжди супроводжується емоційно-позитивним тоном спілкування.
У процесі комунікації соціальний працівник розмовляє з клієнтом, але одночасно й слухає його. Отже він сповнює дві різні ролі: роль слухаючого і роль говорючого.
У ролі слухача соціальний працівник може зробити нижче наведені помилки:
1) перебиває, думаючи, що знає, про що йдеться говорючому;
2) він сам говорить забагато, слухає поверхово, випереджає думки говорючого;
3) він слухає лише слів, не шукаючи зв'язків, він реагує мимо теми;
4) замість слухати, він у думках підготовляє контраргументи;
5) на можливу критику реагує емоційно;
6) його невербальна комунікація показує незацікавленість, неохоту, опір;
7) дисгармонія поміж вербальною та невербальною елементами комунікації;