Сутність проблеми інвалідності — в нерівності можливостей при проголошенні рівності прав. Змістом соціальної роботи стає соціальна інтеграція людей з обмеженими можливостями і допомога в усвідомленні й реалізації ними своїх невід'ємних людських прав. Ці фактори впливають на розвитку системи реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності: наявність та зміст реабілітаційної парадигми, моделей і теорії реабілітування; культурію-освітнє наповнення процесу соціального інтегрування та реабілітування; нормативно-правова та економічна основи форм та змісту державних та недержавних систем реабілітування різних рівнів та інші параметри. Проте, провідним узагальнюючим фактором впливу зовнішніх чинників на еволюцію реабілітаційної парадигми є освітній фактор.
Міжнародна практика свідчить, що з 60-70-х років ХХ-го століття фахівці починають ставити під сумнів корисність медичної моделі, як вузькоспеціалізованого біомедичного підходу, коли більшість часу та зусиль приділялось вивченню патології клієнта. Стало очевидним, що соціальне оточення також слугує чинником виникнення проблем клієнта, більше того соціальна ізоляція людей з проблемами фізичного та психічного здоров'я призводить до соціально-психологічної дезадаптації [28, c. 123].
У 1960-1990-х роках практична соціальна робота в багатьох країнах переорієнтувалась на біопсихосоціальний підхід,який спирався на концепцію «людина в оточенні» і вимагав удосконалення вирішення проблем людьми в їхньому соціальному середовищі для досягнення кращого узгодження потреб людини та характеристик її оточення. Цей підхід проголошує розуміння психофызичних порушень не як хвороби і не як затримки біологічних, генетичних і метаболічних процесів. Адже наявність вказаною діагнозу не заважає розвитку, досягненню потреб і цілей, що мають цінність для людини. Залучення і активізація підтримки навколишнього середовища сприяє соціанальному функціонуванню людини та допомагає набути навичок для подолання соціальних бар'єрів. У світовій освітній політиці визначилося кілька підходів до надання освіти дітям з обмеженими можливостями здоров’я. Люди із будь-якими порушеннями потребують добре організованої допомоги, орієнтованої на реалізацію наявного інтелектуального потенціалу і спрямованої на досягнення максимальної соціальної інтеграції у суспільство. Завдання складне і його виконання потребує залучення багаьох фахівців та спеціальної організації життя тих, хто опікує таку людину. Основні з них: мейнстримінг, інтеграція, інклюзія. Варто зазначити, що ці терміни у зарубіжній практиці використовуються як близькі, але не тотожні [25, c. 227].
Мейнстримінг (в перекладі — загальний потік) передбачає розширення соціальних контактів міждітьми з обмеженими можливостями здоров’я та їхніми однолітками, в основному це позаурочна форма спілкування: участь у спільних масових заходах, таборах, клубах по інтересам тощо.
Інтеграція (в перекладі — цілий) в українській мовіє загальновживаним i розглядається в узагальненому вигляді як один iз важливих напрямів підготовки ocіб з обмеженими психофізичними можливостями до самостійного життя.
Російські вчені Л.М. Шипіцина, І.В. Мамайчук визначають й обґрунтовують соціальну й освітню інтеграцію; за визначенням Б.П. Пузанова, М.М. Малафєєва інтегроване навчання, це — навчання i виховання дітей з відхиленнями розвитку в установах загальної системи освіти разом з дітьми, які розвиваються нормально; білоруські вчені А.Е. Конопльова та Т.В. Лещинська розглядають інтеграцію в системі освіти, як створення єдиного освітнього простору, зближення загальної i спеціальної освіти, навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах максимально наближених до звичайного середовища. Методологічними засадами освітньої (педагогічної) інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку є принципи рівних прав i можливостей у здобутті освіти. Педагогічна інтеграція передбачає надання можливості учням з порушенням психофізичного розвитку навчатися у звичайних загальноосвітніх школах, при цьому ці діти мають опанувати програму загальноосвітньої школи, їм надаються традиційні освітні послуги, найчастіше вони перебувають у спеціальних класах, не включаючись у процес спільного навчання зі здоровими однолітками [12, c. 57].
Інклюзія (в перекладі — включення) або інклюзивна освіта передбачає створення освітнього середовища, яке б відповідало потребам i можливостям кожної дитини, незалежно від особливостей психофізичного розвитку. За повної інклюзії вci учні є повноправними членами дитячого колективу, забезпечуються підтримкою, при необхідності соціальним i психолого-педагогічним супроводом.
Інклюзивна освіта — це гнучка, індивідуалізована система навчання з психолого-педагогічною підтримкою дітей i молоді з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи, яка знаходиться поблизу місця проживання. При інклюзивній системі навчання особливі освітні потреби задовольняються i у дітей з обмеженими можливостями здоров’я, i у дітей талановитих i обдарованих за допомогою індивідуалізованих методів навчання, адаптованих навчальних програм, спеціально розроблених навчальних матеріалів, посібників тощо. В Україні діє державний експеримент з навчання дітей з обмеженими можливостями в загальноосвітньому просторі. Він здійснюється за двома напрямами: інтегроване навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах загальноосвітньої школи та інклюзивне навчання, що передбачає спільне перебування дітей з різними порушеннями психофізичного розвитку з їхніми здоровими однолітками [27, c. 179].
Концепція інклюзивного навчання — складна і багатоаспектна проблема. Реалізація прав кожної дитини скористатися умовами для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеним певною мірою ускладнюється тим, що ці гарантії мають сьогодні більш декларативний, ніж практичний характер [19, c. 89]. Не розроблені дотепер механізми державного і суспільного контролю щодо виконання вже розроблених нормативів, що серйозно гальмує створення гнучкої державної системи ранньої комплексної реабілітації дітей, не сприяє об’єднанню зусиль держави, батьків цих дітей і суспільних організацій для досягнення цієї мети. До теперішнього часу не одержало нормативного статусу розроблене Інститутом спеціальної педагогіки Положення про інтегроване (інклюзивне) навчання, унаслідок чого утруднено практичне рішення багатьох етично-психологічних, організаційних, нормативно-правових, кадрових і фінансових проблем. Як показують дослідження, в загальноосвітніх установах не створена відповідна база для корекції порушень психофізичного та особистісного розвитку [27, c. 238].
Отже, ставлення суспільства до осіб з обмеженими психофізичними порушеннями, зокрема до дітей з комплексними порушеннями визначає соціальну модель допомоги, що набуває сьогодні загальнонаціонального характеру й у її реалізації беруть участь не тільки структура влади, органи управління освітою, охорони здоров’я й соціального захисту, наукові й учбові заклади, але і суспільні організації, фундації, батьківські об’єднання.
1.3 Сучасні підходи до розвитку, навчання і виховання дітей
з комплексними порушеннями
Спеціальна педагогіка як складова педагогіки, в колі проблематики якої — педагогічне дослідження й різноманітна педагогічна допомога особам, у тому числі дітям, котрі мають певні фізичні та ментальні вади або специфічні проблеми в сенсорній, інтелектуальній, моторній, емоційній сферах, сфері соціальної та соціально-психологічної взаємодії тощо. Але ця галузь педагогіки до цього часу обмежувалася, по-перше, вихованням і навчанням дітей дошкільного та шкільного віку; по-друге, питаннями навчання інвалідів із вузькими нозологіями: тифлопедагогіка — інвалідів за зором, сурдопедагогіка — інвалідів за слухом, олігофренопедагогіка — розумово відсталих учнів. Вона не охоплювала людей з іншими вадами здоров'я; з комплексними порушеннями; інвалідів дитинства (після шкільного віку). У зв’язку з цим, в сучасній ситуації суспільного буття особливої значущості набуває нове гуманістичне осмислення, формування особистості, її індивідуальної своєрідності з раннього дитинства, що зумовлює запровадження соціальної моделі та розробки її науково-теоретичних засад.
Комплексні порушення дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки. Ці діти чи особи віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та потребують соціальної допомоги. Дана проблема розглядається багатьма науками: філософією, соціологією, спеціальною педагогікою і психологією й зумовлью застосування міждисциплінарного підходу, що зробило можливим рух убік педагогічної теорії. Лише відмовившись від об'єктивної медичної основи, що розглядає аномалію або порушення вихідними і висунувши на перший план унікальність кожної людини, стали говорити про педагогічний підхід [33, c. 245].
Отже, за умов запровадження соціальної моделі, що передбачає особистісне становлення дитини й забезпечується в процесі спільної діяльності, спілкування, включення у різні відносини, педагогічний підхід стає провідним.