За народними переконаннями, почуття власної гідності людина має пронести до останніх днів
свого життя, це своєрідний показник моральності та чесності з оточуючими та з самим собою.
Одним із найперших чинників впливу на особистість українська етнопедагогіка називає
середовище - стосунки в сім'ї, режим дня, побут, звичаї, традиції, житлові умови тощо. Про позитивну
роль родини можна говорити тоді, коли в ній панує здоровий дух єдності між усіма IT членами, незалежно
від їхнього віку, життєвого досвіду. Відчуваючи підтримку і турботу дорослих, діти підсвідомо скеровують
свої дії та вчинки на те, щоб виправдати довір'я та сподівання батьків, дорослих. Почуття обов'язку
перед старшими організовує дітей, і повага - обопільна.
Ідея домінуючої ролі родини у формуванні особистості знайшла своє вираження та підтримку і на
інших рівнях виховання (братські, релігійні школи тощо), у тому числі й на Запорозькій Січі, де за основу
виховання взяли народні принципи родинного впливу. Думка про залежність вдачі людини від оточення,
стосунків, умов, способу життя трансформувалася у козаків в конкретну вимогу - підготувати міцного й
витривалого воїна, захисника рідної землі. Виховання такої особистості становило суспільно-політичну
необхідність, викликану обставинами життя і спрямовану в майбутнє. Це одна з передумов суверенності
країни, та врешті-решт, такий зміст навчання цілком відповідав вільнолюбивій вдачі козака.
Джурам у свої юнацькі роки доводилося зазнавати багато пригод та небезпек. Але все це було їм
на користь, бо, подорослішав, вони ставали найзавзятішими козаками.
На Січ приходили всі, хто прагнув оберігати Україну від ворога, здобути волю, стати сильним і
мужнім. Козацьке середовище було для джур школою життя, відважності та гарту. Послідовність та
системність виховного процесу досягалися завдяки батьківському піклуванню досвідчених козаків,
товариській підтримки молодих лицарів, постійному контролю і нагляду. Будучи для юнаків родиною
(певне коло осіб було постійно біля них), Січ водночас виконувала функції і громадськості.
Народна мудрість влучно зауважує: „З ким поведешся, від того й наберешся". Йдучи за
народними вимогами та правилами, наставником джури обирали мудрого козака, який би стати зразком і
порадником для хлопця. Маючи життєвий та військовий досвід, статечний козак ставав авторитетом,
прикладом, зразком для хлопця, як у родині батько, навчав хоробрості, чесності, дотримуючись
пропагованого народом принципу рівноправності у стосунках.
Інститут батьківства (наставництва) в Запорізькій Січі, ґрунтуючись на народно-християнських
принципах любові, взаємоповаги, демократизму, дружби, намагався виховувати молодь гідною традицій
минулого, маючи для цього всі підстави.
Морально-етичні чесноти подібного змісту для підростаючого покоління складались у закони
життя. Джури цінували батьківську турботу, що виявлялась у толерантному, поважливому ставленні до
названих батьків. Дружні стосунки батьків та дітей, щира бесіда, заспокійлива пора створювали
особливий духовний світ. Мудра народна педагогіка знала чимало секретів впливу на особистість,
уникаючи обмеження її свободи, часто діючи так, що дитина навіть не підозрювала, що її виховують.
Скажімо, невелика бувальщина з уст батьків про ледачого сина застерігала дитину бути такою,
казка про мудру дівчину скеровувала діяльність вихованців у відповідне русло, а розповідь про відважних
176
воїнів-козаків заохочувала юнаків до гартування тіла. Такі методи виховання випливали з природних
потреб хлопчиків та дівчаток. Юна душа не чинила опору такому вихованню, оскільки все діялось із
урахуванням бажань, інтересів, прагнень, сподівань, мрій дітей.
Навчання у школі джур мало свої стани. Ця особливість козацького виховання своєю основою
базується на народно-педагогічній віковій періодизації виховання і навчання, складеній з урахуванням
споконвічних емпіричних знань. За народними традиціями зміст виховання кожної вікової групи мав певну
відмінність, котра акумулювалася у системі вимог. Подібне спостерігається і на Січі. Перехід від одних
обов'язків до інших має відбуватися не лише за досягненням певного віку, а й за умови вивчення основ
козацького військового мистецтва, узгоджуючи свої дії з морально-етичним кодексом лицарської честі.
Серед різноманітних народно-педагогічних методів виховання велике значення мають
профілактичні та практично-дійові. Режим праці та відпочинку, гра у родині забезпечували
організованість дітей, сприяли всебічному розвитку фізичних та духовних потреб. Відпочинок
спрямовував дітей на поповнення їх життєвого досвіду, стимулював позитивні і корисні звички і водночас
служив „розрядкою" для фізичного та емоційного стану. Але й в таких випадках контроль над дітьми не
виключався. Названа група узвичаєних народно-педагогічних методів виховання широко
застосовувалась і у козаків.
Навчання у школі джур мало розгалужений характер. Як зазначав С.Сірополко, „молодиків у
школі й поза школою вчили: Богу добре молитись, на коні ріп'яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватись,
з рушниці гострозоро стріляти й списом гостро колоти".
В цілому навчання тут здійснювалося у релігійному напрямку, адже християнські засади народних
виховних традицій - домінуюча ланка у козацькому житті.
Релігійне життя козаків позитивно впливало на світорозуміння молоді. Глибоко духовні звичаї
запорожців мають релігійне підґрунтя, і це природно, оскільки козацька духовність, воля, майбутнє були
невіддільні від ідеї Бога. Вирушаючи в похід, за звичаєм, треба було поклонитись січовій Покрові і св.
Миколі. Та й у будні воїни віддавали шану своїй заступниці: перед обідом читали Святе письмо і
молились св. Покрові.
Культ землі був головним у традиційно-звичаєвій системі та навчально-виховному процесі
українців, у тому числі й козаків. У запорожців існувала клятва святою землею. Вірячи, що земля чує
прохання і бачить людські гріхи, козаки знаходили можливість поговорити з нею, щиро висповідаючись,
опустившись на коліна. Тому видається закономірним, що культ землі зайняв почесне місце у виховній
ланці запорожців, який би характер вона не мала - релігійний, патріотичний, естетичний, морально-
трудовий, розумовий тощо і був консолідуючою силою. За народними переказами, земля мала і магічну
силу, у скрутну й вирішальну хвилину відводить очі неприятеля.
Гармонійні відносини природи і людини становили основу буття українців, що позначалось і на
виховному процесі. Спосіб життя українців був складений так, що дитина перебувала у центрі природи;
трудові навички, естетичні смаки, моральні чесноти формувалися на лоні природи і з допомогою
природи.
Простота, добродушність, безпосередність юнаків імпонувала гармонійному багатому світу
природи, який сам підказував, як жити, що чинити у тій чи іншій ситуації.
Навколишнє середовище, умови життя вимагали від козаків різного віку витривалості, адже тільки
мужні і фізично загартовані воїни могли захистити свої права і країну.
Використовуючи народно-педагогічні традиції, козаки надавали виховному процесові конкретної
спрямованості: виховати перш за все воїна-захисника. Це стосується і джур. При цьому ідея суверенної
особистості була домінуючою у їхній системі навчання та виховання, що сприяло підвищенню
національної свідомості мас.
Загальновідомо, що національні, зокрема, козацькі виховні традиції і звичаї є нині порятунком для
„зголоднілої" на душевність і духовність сучасної молодої людини.
Ніщо не повертається в традиційних формах, час диктує свої. Не всі форми відповідають
сучасності і в козацькій педагогіці: нині інший тип виробничих відносин, побуту, потреб та свідомості. Але
дух не втрачає сили, енергії, цілеспрямованості до мети. Тому не можуть не використовуватися такі
принципи козацької педагогіки, як любов до сім'ї, роду і нації; до рідної природи, оселі, землі; дух
лицарства (побутового, військового і державницького) і волелюбності, життєносний дух побратимства;
дух особової, соціальної і національної самосвідомості, гідності та честі.
Історія козацтва Задністров'я останнього десятиліття ХХ століття - першого десятиліття ХХІ
століття дають нам великий історичний урок громадянського почину. Він полягає в тому, що козацько-
лицарські традиції, цінності, їхній могутній духовний потенціал цілеспрямовано, творчо відроджують
козацькі організації і навчальні заклади на громадському і державному рівнях.
Це перший досвід у роботі з дорослими і молоддю педагогів Саратського району - Миколаївсько-
Новоросійської ЗОШ І-ІІІ ст. ( Фоменчук В.А., Настаченко Г.М.), Білгород-Дністровського району -
Старокозацької ЗОШ І-ІІІ ст. (Лісіцин І.М.), Випаснянської ЗОШ І-ІІІ ст. №1 (Гавриленко В.О.), Вигінської
ЗОШ І-ІІ ст. (Біленко В.Ю., Берлізов А.М.), Долинівської ЗОШ І-ІІ ст. (Тома Т.І., Долгошеєнко М.І.,
Молчанова Т.І. ), Випаснянської ЗОШ І-ІІ ст. (Тодорова Т.П., Чумаченко В.М.), Адамівської ЗОШ І-ІІ ст.
(Тимофєєв В.Я., Лавриненко П.М., Гриценко В.Н.).
Завдання, які ставлять перед собою керівники наших Ьа дністрових Січей, куренів, кошів, інших
козацьких осередків - нести в маси наукову українознавчу інформацію, підвищувати рівень політичної
177
освіти, утверджувати демократичні засади життя, дисципліну і порядок, правові і моральні норми,
культуру поведінки, боротися з алкоголізмом, наркоманією, злочинністю, іншими суспільними хворобами;
ці керівники вважають, що сучасні козацькі, січові осередки покликані пробуджувати енергію, ініціативу
народу, залучати його найширші кола до активного громадського життя, культурно-мистецької,
політичної, економічної діяльності в інтересах усього народу; глибоко розвивати моральний, ідейний,
естетичний, духовний потенціал ідеалів людини-козака, лицаря. Такі ідеали в наші часи мають
наснажуватися якостями державного, політичного і громадського діяча, відданого інтересам народу,
України-Батьківщини і загалом, виховання на засадах козацької педагогіки має три аспекти, що
передбачають формування високих моральних якостей, фізичний розвиток та культурологічне виховання
дітей і молоді.