Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (стр. 38 из 62)
Вищий навчальний заклад надає послуги трьом суб'єктам – замовникам освітнього процесу: особі, яка одержує освіту, виробництву, для якого готуються кваліфіковані кадри, і державі, яка виступає гарантом освітнього процесу.
Важелем підвищення якості підготовки висококваліфікованих фахівців є управління. Управління якістю підготовки фахівців вищої кваліфікації має ґрунтуватися на контролі дотримання державних вимог до рівня навчання і забезпечується зовнішніми (стосовно до ВНЗ) процедурами ліцензування професійно-освітніх програм, атестації і акредитації вузів.
До основних складових системи управління якістю підготовки кадрів у вищих навчальних закладах варто віднести:
- кадрове забезпечення навчального процесу;
- вироблення вимог до контингенту студентів;
- визначення характеристик і умов системи атестації студентів;
- розробку показників навчально-методичного забезпечення навчального процесу;
- визначення рівня і характеристик навчально-лабораторної бази;
- розробку видів і характеристик використовуваних технологій навчання (включаючи самостійну та індивідуальну роботу студентів);
- визначення інформаційно-бібліотечного забезпечення навчального процесу; - розробку інших спеціальних умов, які обумовлені під час вступу.
Авторитет учбового закладу на ринку освітніх послуг напряму залежить від якості підготовки, фахівців, що випускаються, тому необхідно якнайкраще використовувати передові методи і види забезпечення навчального процесу з метою підвищення якості підготовки. Для вирішення аспектів цього завдання необхідно використовувати у вищому навчальному закладі новий вид забезпечення навчального процесу – інформаційнотехнологічний.
СТРУКТУРА СИСТЕМИ ЯКОСТІ ОСВІТИ
Це цілісна педагогічна система, що включає дві взаємозв'язані і взаємодоповнюючі складові – інформаційну і технологічну.
При переході на європейські моделі якості освіти в перехідний період необхідно використовувати системи, які інтегрують елементи оцінки якості напрацьовані вітчизняними вузами і частково європейські з подальшим переходом на загальноєвропейську систему оцінки освіти .
Відомо, що процес формування загальноєвропейського освітнього простору має тривалу історію. Спочатку були сформовані політична воля учасників, правова основа процесу (ст. 149 і 150 Договору про створення Європейського Союзу), потім соціальноекономічна база. Після цього Європейська Комісія виступила з ініціативою створення системи інструментів з метою підвищення мобільності людського капіталу на європейському ринку праці. Одним із інструментів є відповідність та можливість академічного визнання кваліфікацій та компетенцій.
Після підписання Болонської декларації з’явилися нові інструменти та ініціативи, що сприяють реалізації цілей формування загального європейського простору вищої освіти, причому як наднаціональні, так і національні та інституційні. Найвідоміші і ефективніші програми носять багаторівневий характер. Наприклад, спільні ініціативи Європейської Комісії, Європейської асоціації університетів, в яких взяли участь університети зі всіх країнучасниць Болонського процесу. Було розроблено такі проекти: «Створення сумісних (єдиних, подвійних) дипломів», «Налагодження освітніх структур», «Формування культури якості», «Тенденції розвитку європейських освітніх структур».
Проект «Налагодження освітніх структур» спрямований на реалізацію цілей Болонської декларації на інституційному рівні з урахуванням досвіду, накопиченого в рамках програм «ЕРАЗМУС» і «СОКРАТЕС» з 1987 року. Основне його завдання – «визначення точок конвергенції і вироблення загального розуміння змісту кваліфікацій за рівнями у термінах (визначеннях) компетенції та результатів навчання». Результатами вважаються набори компетенцій, що включають знання, глибину усвідомлення і навики особи, яка навчається. Останні визначаються для програми в цілому та кожного її блоку(модуля). Пріоритетними напрямами цієї роботи є:
- визначення загальних і спеціальних компетенцій випускників першого і другого циклів навчання;
- гармонізація навчальних планів з погляду структури, програм і методів навчання;
- визначення спеціальних компетенцій випускників обох рівнів за сімома напрямами підготовки: адміністрування бізнесу і менеджмент, освітні науки, геологія, історія, математика, фізика і хімія;
- розробка методології аналізу загальних елементів і спеціальних галузей підготовки.
Отже, проект вирішує завдання формування загальноєвропейського консенсусу у визначенні ступенів з погляду на те, що саме повинні знати і вміти робити випускники після завершення навчання. Доцільність компетентнісного підходу полягає у можливості зберігати гнучкість і автономію в архітектурі навчального плану.
Необхідно відзначити, що створення порівняльної системи ступенів вимагає зміни всієї парадигми вищої освіти, зокрема, зміни методів навчання, оцінювання, методів забезпечення якості. Зміни у підходах до навчання стосуються, насамперед, зміщення акцентів з процесу на результати навчання, зміни ролі викладача, концентрації уваги на навчанні, змін в організації навчання, зміни динаміки (інтенсивності) програм, зміни методів оцінювання.
Формування результатів у термінах компетенції досягається співставленням систем вищої освіти, структур і змісту програм на основі використання загальної методології визначення трудомісткості за ECTS. Визначення компетенцій є прерогативою викладачів та експертів. Тільки фахівці тієї чи іншої сфери здатні сформулювати їх адекватно. При цьому можуть бути корисними консультації з іншими зацікавленими сторонами в суспільстві (працедавці, випускники).
Сьогодні на основі досвіду більше 100 університетів з 16 країн-учасниць Болонської декларації (у консультаціях і опитуваннях взяли участь 5183 випускників, 998 професорів,
944 працедавців) відібрані 30 загальних компетенцій з трьох категорій: інструментальні, міжособистісні і системні. Вони класифіковані з точки зору значення навичок для професії і рівня опанування після закінчення програми.
Загальні компетенції
Зроблена спроба визначити комплекс компетенцій спільних для всіх ступенів. Спочатку закладами вищої освіти і компаніями був складений список 85 умінь і найбільш значущих компетенцій. За робочою класифікацією вони були розділені на три категорії: інструментальні, міжособистісні і системні.
Інструментальні – такі, що включають когнітивні здібності (здатність розуміти і використовувати ідеї та міркування, методологічні здібності, здатність розуміти і керувати оточенням, організовувати робочий час, вибудовувати стратегії навчання, приймати рішення і вирішувати проблеми); технологічні уміння (уміння, пов’язані з використанням техніки, комп’ютерні навички та здібності інформаційного управління); лінгвістичні уміння; комунікативні компетенції.
Конкретизований набір включає:
1. Здатність до аналізу та синтезу.
2. Уміння організовувати і планувати.
3. Базові загальні знання.
4. Базові знання з професії.
5. Комунікативні навички з рідної мови.
6. Елементарні комп’ютерні навички.
7. Навички оперування інформацією (здатність отримувати та аналізувати інформацію з різних джерел).
8. Здатність вирішувати проблеми.
9. Здатність приймати рішення.
Міжособистісні – індивідуальні здібності, пов’язані з умінням виражати почуття і формувати стосунки, критичним осмисленням і здатністю до самокритики, а також соціальні навички, пов’язані з процесами соціальної взаємодії і співпраці, умінням працювати у групах, приймати соціальні та етичні зобов’язання. Комплекс міжособистісних навичок включає:
1. Здатність до критики та самокритики.
2. Здатність працювати в команді.
3. Міжособистісні навички.
4. Здатність працювати в міждисциплінарній команді.
5. Здатність співпрацювати з експертами в інших предметних областях.
6. Здатність сприймати різноманітність та міжкультурні відмінності.
7. Здатність працювати в міжнародному контексті.
8. Прихильність до етичних цінностей.
Системні – поєднання розуміння, відношення та знання, що дозволять сприймати співвідношення частин цілого одна з одною і оцінювати місце кожного з компонентів у системі, здатність планувати зміни з метою вдосконалення системи та конструювати нові системи. Системні компетенції потребують засвоєння інструментальних та базових як підґрунтя. Вони охоплюють:
1. Здатність застосовувати знання на практиці.
2. Дослідницькі здібності.
3. Здібність до навчання.
4. Здатність адаптуватися до нових ситуацій.
5. Здатність генерування нових ідей (творчості).
6. Здатність до лідерства.
7. Розуміння культур та звичаїв інших країн.
8. Здатність працювати автономно.
9. Здатність до розробки проектів та керування ними.
10. Здатність до ініціативи і підприємництва.
11. Відповідальність за якість.
12. Прагнення до успіху. Спеціальні компетенції
Окремо слід розглядати спеціальні компетенції. Найбільшу складність становили завдання щодо визначення спеціальних компетенцій за рівнями. Встановлено рівень значущості спеціальних компетенцій для першого і другого циклів.
До першого ступеня були віднесені такі загальні для різних предметних областей компетенції: