Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання -нею функцій (основних напрямів діяльності) тими чи іншпмп метода.ми і засобами, що. відбивають конкретну історичну обстановку. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політпч-ііої системи є визначення цілей і завдань суспільства, вироблення програм його життєдіяльності, мобілізація ресурсів суспільства па і'х досягнення. Тут передусім виділяються політичні цілі: зміцнення влади, допустима міра класових і міжнаціональних відносин, забезпечення режиму законності і правопорядку, стабілізація політичних інститутів, здійснення самостійного курсу у зовнішній полі-•іііці. Визначаються також цілі в розвитку економіки (економічна політика), соціальних відносіш (соціальна політика), демографічних процесів (демографічна політика), екології (екологічна політика), науки і техніки (науково-технічна політика) та іп.
Важливою функцією політичної системи є також інте-і рація всіх елементів суспільства навколо загальних соці-альпо-політичіїих цілей і цінностей. Йдеться про загальну обов'язковість державних наказів, що спираються на примусову силу; використання права, закону для загально-значимого регулювання суспільних відносин; про надання політиці суспільного авторитету; ступінь розвитку ;;бо демократії і самоврядування, або авторитарного полі:і:'і-гого режиму і політичного відчуження; про відому субординацію і координацію інститутів політичної сист'с:.];].
Ще одна функція політичної системи — легіти:,!::::ія. Вона означає приведення реального політичного жііітя У відповідність з офіційними політичними і празг!і'і.\:и "ормамії.
участь навіть ті члени суспільства, які ще донедавна, здавалося, були аполітичними. •
Місце і роль людини в різних політичних системах. Ще в античні часи виникла така політична система, в якій ідеалом громадянина стало гармонійне поєднання особистого і громадського (суспільного), де існувала зацікавленість і участь народу в управлінні державою без бюрократії, що гнобить людину. Арістотель, приміром, уважав, що природа людини реалізується в її політичній діяльності як члена цілісного, гармонійного суспільства.
Перегодом, у XVII—XVIII ст., основною функцією політичної системи став вважатися контроль за громадянами, за дотриманням ними державних наказів і законів. Держава стала поділяти громадян на тих, які керують, і тих, якими кер^тоть. Перші з них наділені правами ухвалювати рішення, другі—обов'язками визнавати и виконувати їх.
Демократичне суспільство виходить із визнання того факту, що держава не повинна контролювати життя громадян і диктувати їм свої рішення, обмежувати свободу окремої особи. Навпаки, вона має надати кожній людині можливість самій реалізувати свої індивідуальні інтереси.
Людина в демократігчному суспільстві в усьому покладається .на саму себе, тут усі рівні в праві вибору дій. Все це важливо зазначити тому, що віковічна політична с^-перечка з питань: Що краще — держава чи суспільство? Як співвідносяться державна влада і свобода людини?—ще далеко не завершена. Лібералізм, марксизм, анархізм дають на них різні відповіді. Нині зрозуміло, і це потвердила історична практика, що суспільство не можливе поза державою, отож і людина не може жити поза суспільством і поза державою. Але якщо в умовах тоталітаризму держава виступає як альтернатива свободи громадян (а людина тут існує для держави), то в умовах демократії, навпаки, держава існує для суспільства, для людини.
В тоталітарній державі інтереси людей не враховуються і вважається само собою зрозумілим, що інтереси людей (суспільства)—це і є інтереси держави, державної влади. За таких умов людина перестає бути вільною і перетворюється на засіб реалізації пілей держави. Держава підпорядковує своєму диктатові всі сфери суспільних відносин, що призводить до повного відчуження людини від економіки й політики.
Сила тоталітарної держави лягає страшенним тягарем на життя кожної окремої людини. Власна доля і власна думка людини мусять щезнути, бо держава визнає їх непотрібними і навіть шкідливими. В умовах тоталітаризму набуває значного поширення таке явище, як деформація особистості. Це майже єдина можливість для людини «вижити», забезпечити собі та своїй сім'ї хоч якісь умови для пристосування до тоталітарного режиму. Втрата поваги до себе — характерна риса одержавленої особистості.
Тоталітарна система формує людину, у якої нема нічого особистого, яка уособлює собою лише конкретну посаду і відповідну функцію. Людина, її особисте життя, думки цікавлять державу лише тією мірою, якою вони забезпечують успішну її роботу.
Будемо сподіватися, що догми про пріоритет держави над людиною відходять у минуле. Відомий діяч української культури О. Довженко висловив справедливу думку, що «ті держави здатні ставати великими, у яких великі малі люди». Ідея про те, що держава повинна безпосередньо відстоювати права людини в суспільстві—одне з найважливіших досягнень наукової думки і політичної практики.
Використана література:
1. Кириченко М.Г. Основи політології. – К.: Либідь, 1995. – 332 с.
2. Семків О.І.Політологія. – Львів: Світ, 1994. - 592 с.
3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібн. – К.: Знання, 1999.
– 426 с.