Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек, шкіл, культурних центрів.
Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні.
Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям:
— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;
— виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і поглядів представників різних етносів;
— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;
— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;
— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;
— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.
Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави.
Представлена загальна модель внутрінаціональноі міжетнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови.
Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, характерні для комплексу культурноетнічної і конфесійної образи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у вигляді гасел оволодівають масою.
Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і "правом історичної реальності" Виникають ідеї "тягара історичної несправедливості", "необхідності відродити колишню славу", "засилля інородців" тощо.
Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному (етнічному), але й охоплює його своєрідність. Етнічний конфлікт — втілення соціальної суперечності, акумуляція етно-національного у соціальному.
Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп.
Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства. На співвідношення цих двох тенденцій вирішальною мірою впливає якість етнічної гетерогенності (неоднорідності). Порівнюючи під таким кутом зору різні поліетнічні держави, неважко переконатися у тому, що більш стабільні суспільства поступово склалися у тих країнах, народи яких (Бельгія, Швеція) близькі в етнокультурному відношенні. І навпаки, глибокі відмінності, що пов'язані з належністю до різних цивілізацій та релігій, практично завжди породжують складні проблеми взаємної адаптації, ускладнюють процеси соціально-політичної інтеграції та формування громадянського суспільства. А належність до різних цивілізацій і означає практично різний рівень пасіонарності етносів.
Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Ефіопії, колишній Югославії та в інших країнах і регіонах. Ще складнішою ситуацією та етнічною строкатістю відзначаються регіони та держави, що входили до колишнього СРСР. Події у Чечні — красномовний доказ цього.
Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин.
Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності.
Об'єктами політичної суверенізації виступають нетільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне.
Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших структурах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії.
Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Чеченській республіці).