Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noв’язане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”.[92]
Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невід’ємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків – такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного”' індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури – приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки.[93]
Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства
Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом – з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава – з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”.[94] Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обов’язків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”.[95]
Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.
Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного об’єднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розв’язуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.
Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.
Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону – япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи – фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів – Лація, якій в майбутньому судилося стати об’єднавчим центром для величезної імперії.
Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це – етнічні протодержавні утворення. [96]
Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро – Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність.[97]
Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після об’єднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком – главою сім’ї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду – сенат.
Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три – Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі – латинів, треті – етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом – “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.
Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі.[98]
Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина.[99] Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.
Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину – через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста – плебсом, плебеями (від plere – наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.
Різницю між цими частинами населення – народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II – 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби – територіальні округи, загальною кількістю 20.[100]