Так, перший етап формування української політичної нації, на нашу думку, почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави.
В одному із найперших Послань Президента до Верховної Ради України говорилося “Український народ, реалізуючи на початку 90-років ХХ ст. вікову мрію про незалежність і власну державу, уникнув спокуси втілювати в життя гасло “Україна для українців”. Натомість було проголошено і гарантовано рівність прав громадян нової держави, незалежно від їх етнічного походження та віросприйняття”. Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Зокрема, у третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підтверджуючи тим самим існуючу об’єктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян всіх національностей.[143]
Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення у Конституції України. Смисл визначення Українського народу з великої літери включає у себе як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність — рівність громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено об’єктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей.[144]
Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації — українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”.[145] Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України — росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію”[146] у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.
В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць).[147]
Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість — українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 %.[148]
Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%.[149]
В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях — Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області — 24,7%, Одеській — 20,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму — 58,3 %.[150]
На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси — 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях — Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари — 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська — в Чернівецькій та Закарпатській — 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області — майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська).[151]
Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал.[152]
Відповідно до такого розшарування в етнічній та економічній сферах, спостерігається суттєва розбіжність позицій регіонів з деяких питань, насамперед – загальнонаціонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.
Не дивлячись на усі ці розбіжності, українська політична нація, звичайно ж, має і позитивну динаміку.
Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня — 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 — березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року.[153]
Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.
Отже, мовна консолідація українського суспільства потребує не політики закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску, а стратегії розширення та поглиблення українського смислового інформаційного поля.
Сьогодні мовна ситуація в Україні має таку тенденцію: збільшилася кількість тих, хто спілкується у своїй родині переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кількість тих, хто спілкується переважно російською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збільшилася кількість тих, хто спілкується обома мовами, залежно від обставин – від 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р.[154] Найефективнішими методами реального підвищення авторитету української мови є створення у суспільстві таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхідно, а корисно – для кар’єри, інформаційного обміну, роботі на комп’ютері тощо.