Надзвичайно цікавою стала робота Джамбатістта Віко та його “Засади нової науки про загальну природу націй”[5], адже саме цього італійського мислителя деякі вчені сміливо називають першим етнологом.
Серед теоретичних посібників також нами були використаний навчально-науковий посібник Картунова О.В. “Вступ до етнополітології”.[6] У даній роботі автор опрацьовує чимало теоретико-методологічних засад, звертається до аналізу сфери етнополітики. Картунов О.В. багато уваги приділяє дослідженням етнічних та етнополітичних проблем Заходу, і це допомагає йому зробити деякі висновки та зауваження стосовно української етнополітологічної науки; автор використовує вплив етнополітичної науки Заходу, звертається до чималої кількості західних етнополітичних теорій. Робить свій прогноз стосовно становлення та укорінення етнополітичної науки в Україні.
Важливими були погляди на проблеми етносу та нації Абдулатіпова Р. його “Етнополітика”[7] вміщує в собі багато теоретичної бази, розкривається суть предмету, об’єкту даної навчальної дисципліни. Приділяє увагу Абдулатіпов також методології дослідження етнополітичної науки.
Для отримання потрібних фактів щодо сучасності, стану досліджень стосовно “нації” та “політичної нації” в Україні, зокрема, стали важливими також праці та окремі статті таких авторів, як Варзара І.М.[8], Бадзьо Ю.В.[9], Євтуха В.Б.[10], Кураса І.Ф.[11], Балушока В.[12], Хорошилова О.[13], Кресіної І.[14], Римаренка Ю.І.[15] тощо.
При дослідженні нашої проблеми були використані різні джерела та періодичні видання. Останні були чи не найголовнішим джерелом. Так, наприклад, було почерпнуто багато інформації, статистичних даних з наступних журналів: “Історія 2005”, “Людина і політика”, “Політична думка”, “Наука і суспільство”, “Етнополітологія в Україні”, “Нація і держава”, “Відродження”.
Серед джерел Інтернету варто виділити, насамперед, такі, як: Інститут глобальних стратегій[16], Громадський простір[17], Фонд “Демократичні ініціативи”[18], Мережа аналітичних центрів України[19], Український Центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова[20], “Діалог”[21]. На цих сайтах багато уваги приділено цікавлячий мене проблемі, цікавою була продукція, яку надають дані аналітичні центри. Найбільш цікавим та змістовним для нас виявився сайт “Мережі аналітичних центрів” та “Громадській простір”. Саме на цих сайтах розміщено чимало потрібної інформації, даних. Багато дискусій та діалогів, що безпосередньо торкаються проблематики нашого дослідження, точаться на сайті “Діалог”. Мета цього сайту полягає у якомога різнобічнішому висвітленні фактів та уявлень спектра думок з актуальних питань гуманітарного, політичного та економічного розвитку нашої держави, а також позиціювання України на міжнародній арені. Тут можна побачити чимало цікавих та деколи суперечливих одна одній думок та поглядів на проблеми етносу, нації, особливо політичної нації. Цікавим є також Інтернет сайт “Анті-Оранж”[22], де особливо цікавими для нас були статті політолога, віце-президента НАН України П.П. Толочка.
Потрібними для нас також були роботи деяких дослідників, які приділяють чимало уваги теоретико-методологічним аспектам вивчення тих чи інших політологічних досліджень. Особливу увагу заслуговує книга доктора філософських наук, заслуженого діяча науки Росії – Е.Баграмова “Національна ідея: досвід історико-політологічного дослідження”[23].
Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посібник, автором якого є В.І. Бурдяк.[24] Уданому посібнику автор розкриває теоретичні підходи, загальні та конкретні методи; цікавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще відобразити той чи інший підхід, метод.
Структура магістерської роботи. Специфіка проблеми, що стала об’єктом нашого дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру.
Магістерська робота побудована на аналізі політичної нації, як у світовому масштабі, так і на державному рівні (у нашому випадку на прикладі України). Перший розділ роботи висвітлює стан розробки проблематики дослідження. На думку автора, дослідження політичної нації не можливе без детального та якісного аналізу проблеми самої нації, етнічної нації.
У магістерській роботі дослідник, розкриваючи тему політичної, відштовхується, насамперед, від нації етноісторичної. Так, у другому розділі, буде йти мова про еволюцію етноісторичної нації (за приклад взято українську націю), а також про найвизначніші та найперші приклади політичної нації.
Третій розділ магістерської роботи поділено дослідником на два підрозділи. Тут взято за мету проаналізувати сучасний стан формування політичної нації у поліетнічному суспільстві. Щодо сучасних політичних націй, то тут буде розкриватися специфіка буття канадської, фінської, американської політичних націй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою і початки формування української політичної нації.
В кінці роботи висновки та список використаних джерел (....найменувань). Обсяг магістерської роботи......
Розділ І. Стан наукової розробки проблематики дослідження
Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”
Проблема політичної нації – не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обов’язковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у зв’язку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації – це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.
Будь-який напрям у науці з’являється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.
У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.
Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V – ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з’явилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.1
Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.
Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй”[25] він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок – психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди – дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи – божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.