Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.
Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.
Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.
Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої об’єктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, – це населення, що має загальне ім’я, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною пам’яттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обов’язки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”.[26]
У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”.[27] Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій – міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.
Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, прив’язані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”.[28] Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація – це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період зв’язаний з визначеною територією. Нації – найважливіші суб’єкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”.[29]
Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.
У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”.[30] Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва – тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”.[31]
В епоху формування національних держав націю розуміли як об’єднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”.[32]
Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації – як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”.[33] У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки”[34], що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”,[35] що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.
У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.
Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”.[36]
Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”.[37]
Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація пов’язані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість об’єктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей – держави і етнокультурні спільноти”.[38] В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.