Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.
З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення – чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?
Типологізація націй – одне з найбільш дискусійних питань націології. Здебільш полеміка точиться навколо питання про природу націй – те, з чого вона виростає або навколо чого формується, і має, власне, визначати тип нації.[62]
Вітчизняна наука оперує типологізацією, за якою визначення нації грунтується на психологічній (“нація – це душа, духовний принцип”), культурологічній (“союз осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак), історико-економічній (спільність території, мови, економічного життя і традицій) та етатистській (спільні територія та уряд) теоріях.[63]
На нашу думку, таку типологізацію можна значно спростити. По-перше, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, якщо згадати, що етноідентифікуючими ознаками є, крім всього іншого, спільність психічного та психологічного складу і культури певної соціальної спільноти. Навіть історико-економічна теорія, що визріла в утробі марксизму і в якій вкарбовано притаманний марксизмові пріоритет економіки над культурою, однаково використовує спільність економічного життя не більше, як доважок до суто етнічних ознак – спільності мови, території, психічного складу, культури. Тобто, крім етатистської концепції нації, всі інші, на нашу думку, є, по суті, концепціями етнологічними, такими, що пов’язують націю з певною етнічністю.
Виходячи з цього, напрошується поділ націй на ті, що виникли на ґрунті етнічної єдності, і на ті, що утворилися поза нею. Позаетнічним чинником утворення нації традиційно вважається держава – політичне утворення, що спонукає до поділу націй на два типи – етнічні та політичні. Близьку до цього типологізацію пропонують, зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські: вони поділяють нації на політичні (ті, що мають державу, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) і повномасштабні (такі, що водночас є і мовною спільнотою, і мають власну державу).[64]
Проте в цій типологізації викликає сумнів розмежування націй на “повномасштабні” та “етнічні”: адже в обох випадках йдеться про моноетнічну їх основу. Крім того, наявність у “повномасштабної” нації своєї моноетнічної держави, тобто політичної основи, робить її не менш “політичною”, ніж багатомовне населення у складі однієї держави. Непереконливим є і виокремлення “етнічної” нації на підставі того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос і його ототожнення з нацією. Однак історія знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацією, пов’язаною з його політизацією, яка проявлялася у вигляді політичного руху за національно-державне самовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії, греки у складі Оттоманської імперії). Будь-яка нація, на наше переконання, є феноменом іманентно політичним. Відповідно – типологізація націй, які усі є, по суті, політичними, мусить здійснюватися шляхом поділу їх за етнокультурним принципом. Відтак серед націй фактично можна виділити два типи – моноетнічні і поліетнічні. Такій типологізації не суперечать і ті випадки, коли етнічна та культурна ідентичність всередині нації не співпадають.
Нація як соціополітичний феномен залишається єдиною у реалізації своїх цілей і в тих випадках, коли різні частини одного етносу, який становить її основу, орієнтується на різні мовні і культурні зразки, і в тих випадках, коли багатомовність і багатокультурність нації зумовлена множинністю етнічних суб’єктів, з яких вона утворюється (приміром, жителі північноамериканських штатів, які повстали проти британського панування). Крім того, найефективніший націоінтегруючий чинник – держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед різних сегментів поліетнічної нації (приміром, британської).
Недостатня наукова операбельність вітчизняної типологізації націй проявляє себе, зокрема, у співставленні її з націологічними поглядами В. Липинського. Цей український політичний мислитель першої чверті ХХ століття вважається автором концепції “територіальної нації”, категоріальну основу якої становлять “Територія” або, у ще ширшому сенсі, “Земля”. Саме так серцевину націологічних поглядів В. Липинського розкриває Д. Чижевський – його інтерпретація викладена в окремій статті у “Малій енциклопедії етнодержавознавства”.[65] Тип “територіальної” нації, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осібно від уже загаданого типологічного ряду націй, поданого у тій же Енциклопедії.
Чим пояснити, що “територіальна” концепція нації В. Липинського проігнорована укладачами згаданого типологічного ряду? Якщо звичайною неуважністю, то в такому випадку необхідно виправити цю несправедливість і визнати “територіальну” націю окремим типом нації і поставити його у загальний типологічний ряд, яким звикла послуговуватися вітчизняна націологія.
Однак, перш ніж братися за виправлення цієї “несправедливості”, варто ще раз переглянути націологічні погляди В. Липинського. Справді, категорія “Землі” має сакральне значення у його поглядах на сутність феномена нації: “Нація для нас, – писав він у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборобів”, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не “пролетаріят” і не мова, віра, плем’я”.[66]
Водночас застосування категорій “Територія”, “Земля” відразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному житті. Територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, політичному принципі. У тому ж “Вступному слові” він недвозначно проголошує своє національне кредо: “Дух цієї книги: державництво і патріотизм”. У нього “поняття Нації ототожнюється з поняттям держави”. Розділення понять “нація” і “держава” було для В. Липинського “протиприродним”.[67]
Слід нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого він стояв у непримиренній опозиції, – соціалістам, які ігнорували націю взагалі, і тим націоналістам, які зводили національний зміст до суто етнічного. Тому “територіальна” концепція нації, висунута В. Липинським, інколи оцінюється оптимальною формою консолідації різнорідних соціальних складників. У цьому сенсі хрестоматійними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися од сил, п.іддержуючих держави метропольні… Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять об’єднатися кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”…”.[68]
Втім, “Вступне слово” писалося явно після завершення всієї книги. Під час же роботи над нею В. Липинський еволюціонував у своїх поглядах на якісні ознаки населення, що має стати основою нації.
У другій частині праці В. Липинський поки що віддає перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати нацією: “Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації”.[69]
Культурна спільність в очах В. Липинського є обов’язковою передумовою націотворення: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати група людей, біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація”.[70] Саме із спільної традиції і культури сукупно з спільним інтересом, вважав він, має випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю”.[71]