Як тільки дана мета досягається, починається другий етап, у рамках якого вирішуються проблеми, викликані до життя тим, що соціальна переорієнтація економіки, перехід до нової якості росту та інше з імовірності й "випадковості" перетворюється в стійко відтворений процес. У числі таких проблем - зміцнення позицій інституту публічної власності, відмова від пріоритету класових і будь-яких інших "групових" інтересів, активізація процесу формування соціальних і територіальних співтовариств і передача цим співтовариствам додаткових (раніше реалізованих державою) функцій. І лише ті держави, де взяло гору прагнення вирішити названі завдання, де воно стало необоротним, можуть, думаємо, сьогодні називатися розвиненими.
Існує думка, що в розвинених країнах спостерігається зниження рівня й глибини централізації. Воно ґрунтується на механічному порівнянні сучасного рівня централізації з маючими місце на першому етапі переходу до нової якості росту (десь у проміжку між 30-мі й 60-мі роками). При цьому ігнорується те, що сучасні форми централізації принципово відрізняються від тих форм, які мали місце в попередні періоди. А тому вважаємо таке механічне порівняння некоректним.
Розвинені країни характеризуються не просто новим типом державності, але й новим типом централізму, що гарантує визнання рівності й рівноправності інтересів різних співтовариств і верств населення. Досягти такого визнання вдається за допомогою трансформації однополюсної форми державного централізованого керування (що розуміється як виняткова влада Центра, що діє по "дорученню" конкретного стану, класу або партії й т.п.) у багатополюсний централізм.
На практиці розглянута тенденція проявляється в наступному. Предмети ведення, раніше цілком монополизуємі Центром, розподіляються відповідно до принципу "субсидіарності". Цей розподіл здійснюється між: різними рівнями державної влади; територіальними співтовариствами (суб'єктів федерацій, регіонів, місцевого самоврядування); соціальними верствами, стратами.
Кожному із зазначених відповідає своя форма публічної власності, що є економічною основою прийняття господарських і інших рішень, а також економічною базою відповідного впливу на державу. Саме цей вплив поступово перетворює держава в дійсно суспільний інститут, об'єктивно зацікавлений і здатний (завдяки сукупності механізмів) реально захищати інтереси населення.
Таким чином, другий етап переходу до якісно нових суспільних відносин пов'язаний з розмиванням основ демократії. На зміну пріоритету інтересів більшості поступово приходить реальна громадська згода. Але тоді логічно припустити, що подолання кризи національної державності повинне супроводжуватися трансформацією (а можливо, і ліквідацією) інститутів нації й національної держави. Саме це міркування дозволило авторам висловити гіпотезу про початок формування сучасного суспільства й адекватного йому індивідуально-суспільного інтересу, спрямованого на ріст інтелектуального багатства.
У зв'язку з викладеним вище виникає необхідність відповіді на принципове питання: чи можна в країнах з адміністративно-командною системою керування забезпечити створення умов для соціальної переорієнтації суспільних відносин, тобто "зверху" сформувати передумови для рішення завдань другого етапу переходу? Щоб відповісти на нього, коротко резюмуємо сказане раніше.
Отже, у державах, розвиток яких відбувалося (відбувається) у границях єдиного економічного простору, передумовою рішення завдань першого етапу перехідного періоду є задоволення загальнонаціонального економічного інтересу, тобто (відповідно до нашої концепції) інтересу громадян. По своїй природі такий інтерес відносно стабільний. Обумовлено це тим, що його носій - економічно активне населення - реально зацікавлене в установці певних меж можливому росту рівня соціально-політичної конфліктності. Воно також зацікавлено в обмеженні централізму. Інакше велика ймовірність розпаду єдиного економічного простору й, отже, втрати всіма й кожним свого надбання. Щоб цього не відбулося, названа частина населення через інститути демократії підтримує раціональне сполучення централізованих і ринкових початків, сполучення, що гарантує взаємозв'язок індивідуального інтересу із загальнонаціональним.
1. Валентей С.Д. Розвиток суспільства в теорії соціальних альтернатив. - К., 2003
2. Гринін Л.Е. Глобалізація й національний суверенітет. - К., 2003
3. Лоуренс Клейн. Глобалізація: виклик національним економікам. - К., 2004
4. Луков В.О. Воспитание как ответ на вызовы глобализации. - М., 2006
5. Келле В.Ж. Процеси глобалізації й динаміка культури. - К., 2003