Не зайве буде познайомитися з думками російських інтеліґентів, які є більш ніж симптоматичними з цього приводу. У монографії, що її видав Інститут генеральної прокуратури Російської Федерації, в розділі „Соціокультурні основи формування громадянського суспільства ” (автор - І.Ф. Кефелі) міститься такий висновок: „Вибір шляху розвитку Росії в геополітичному аспекті, і тут можна погодитися з І.Я. Фрояновим, полягає у відродженні „Російської імперії" як форми існування об’єднаних на єдиному просторі народів на чолі з руским народом у вигляді природного геополітичного ареалу, в рамках якого забезпечується його національна безпека” [5, c.159]. (Зауважимо, йдеться про безпеку руского народу, навіть не російського). А ось слова Фроянова, подані в тому ж розділі: „Я глибоко переконаний, що Росія не може існувати в будь-якій іншій формі, окрім імперії. Не буде Імперії - не буде Росії" [5, c.159]. Цікаво, що наведений висновок І. Кефелі поєднує з такими міркуваннями: „потрібно взяти до уваги, що право в Росії історично завжди орієнтувалося на захист держви (влади), а не на захист окремої особи... Людська особ, як правило, виявлялася безправною. Це - вікова спадщина російського суспільства" [5, c.143]. Має рацію інший дослідник проблеми - росіянин Євген Рашковський, коли пише: „Усе це - дуже важлива й болюча тема для російського суспільства, яке заполітизоване, заідеологізоване і яке, вочевидь недоусвідомлюючи значення і творчої ролі внутрішньої людської спів-спільності (con-sociality), й далі мислить і власне себе, і увесь Божий світ в абсолютизованих категоріях панування-і-підкорення" [8, c.444-445].
З іншого боку, вважати, що громадянське суспільство в Україні не на часі, означатиме відокремлення української перспективи від питомого громадянського поступу і вестиме до посилення державно-адміністративного ресурсу. Це, очевидно, буде той випадок, про який президент Росії В. Путін кілька років тому висловився таким чином, що “чим сильніша держава - тим вільніша людина”. Гасло, що вже звучало в Італії після Першої світової війни і виявилося дуже підступним.
Таким чином, становлення громадянського суспільства в Україні може мати успіх через ідентифікацію з дискурсом свободи й автентичності, що історично споріднений з демократичною підтримкою українського соціокультурного життєвого світу. Становлення громадянського простору на основі неукраїнського соціокультурного світу, - що цілком можливе на основі адміністративно-політичного розширення неукраїнської соціокультурної життєвої сфери, - неминуче вестиме до семіозу соціальної інтенції клієнталізму й відповідної етичності сервілізму. Такого ґатунку життєва сфера, з ознаками громадянського суспільства, залишатиметься лише на півдорозі до демократії, соціального добробуту та гарантій прав людини - тобто буде “типово російським” шляхом примусової організації життя людей під керівництвом малоросійських політиків, зверхніх до української культури і мови.
Властиво, якщо громадянському поступу в Україні буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) насправді воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю;
2) це буде маргіналізоване квазісуспільство, а не громадянська спільнота, адже флуктуаційна державна влада муситиме не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься культурній і мовній асиміляції. Тобто, якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, опертої на історично визрілу дискурсивно-етичну практику виборювання української свободи, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною гіпернаціональною ідентичністю з імперським політичним змістом примусу і сваволі. Йтиметься не про нагромадження соціального капіталу, довіри й солідарності. Навпаки, суспільну єдність повинна буде гарантувати єдино держава, що поглиблюватиме імперський характер взаємозв’язків. Звичайно, це не буде шляхом до Європи, то буде шлях до тривалого і остаточного перетворення України в Росію.
1. Андерсон Р. Дискурсивне походження диктатури і демократії / Пер. з англ. // Універсум. Журнал політології, футурології, економіки, науки та культури. - 2003. - № 7-10.
2. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання? / Вибрані твори. Ред.Л. Винар. - Нью-Йорк - Київ: КМ Academia, 1991. - С.489-536.
3. Габермас Ю. Для чого Європі конституція? // Deutschland, грудень 2001/січень 2002. - С.62-65.
4. Гражданское общество. Мировой опыт и проблемы России. Отв. ред.В.Г. Хорос. - Москва: Едиториал УРРС, 1998. - 312 с.
5. Гражданское общество: истоки и современность / Научн. ред. проф.И. И. Кальной - СПб.: Юридический центр Пресс, 2000. - 256с.
6. Карась А. Філософія громадянського суспільства у класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. Київ-Львів, 2003. - 520с.
7. Патнем, Роберт Д., разом з Р. Леонарді та Р. Нанетті. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії. - К.; Основи, 2001. - 302 с.
8. Рашковський Є. Володимир Соловйов та громадянське суспільство // Дух і Літера. - К.: Національний університет „Києво-Могилянська Академія", 2001.
9. Maldonaldo, Carlos E. Human Rights, Solidarity and Subsidiary. - Washington,D. C.: RVP, 1997. - 190 p
10. Shils, Edward. The Virtue of Civility. - Indianapolis: Liberty Fund, 1997. - 370 p.