Громадянське суспільство і демократія
1. Поняття, структура і функції суспільства.
2. Моделі громадянських суспільств.
3. Вплив процесів трансформації на форму громадянських суспільств.
4. Громадянське суспільство як умова свободи та демократії.
5. Література.
Концепція громадянського суспільства, що почала формуватися на зорі Нового часу, розвивалась і змінювала свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності, яку вона позначала. Прийнятним варіантом періодизація подальшого розвитку ідеї і практики громадянського суспільства можна вважати три стадії, виокремлені професором Каліфорнійського університету Дж. Александером і умовно названі ним «громадянським суспільством -І, -II -III».
«Громадянське суспільство-І» (кінець XVII - перша половина XIX ст.) було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, підкорялося закону, формувало громадську думку щодо проблем, які були визнані загально значимими.
«Громадянське суспільство-II» (середина XIX до другої половини XX ст.) супроводиться загостренням класових суперечностей, пануванням насильницьких методів розв'язання конфліктів, загалом — «нецивілізованим» поводженням та незбалансованим впливом тих, кого ми нині назвали б «олігархами». Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, у тому числі й одна з найрадикальніших — марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв'язки і громадянське суспільство формою класових відносин, яка породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом із ним. А в першій половині XX ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій «легітимного насильства» (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною. Щоправда, саме на період громадянського суспільства-II припадає найвище піднесення громадського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді стала на шлях конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу.
«Громадянське суспільство-Ill» як концепція відродилось у другій половині XX ст. насамперед як знаряддя критики «соціалістичного авторитаризму» в центрально-східноєвропейських країнах. За допомогою цієї концепції спочатку було розроблено нову стратегію трансформування диктаторських режимів, а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі.
Структурно громадянське суспільство є підсистемою суспільства як цілого, яка наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. Як підструктура суспільної системи громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять компоненти інституційного плану і певний тип культури. Дж. Александер називає три рівні громадянського суспільства як незалежної сфери суспільного життя, в якій люди формулюють і реалізують свої соціальні права та обов'язки: культурний рівень (рівень цінностей); інституційний рівень; практичний рівень людської взаємодії.
Інститутами громадянського суспільства є:
- добровільні громадські організації та громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;
- незалежні ЗМІ, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;
- у певному аспекті — вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;
- залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної системи (як-от: суди присяжних, народні міліцейські загони тощо);
- на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-регулятивні інститути сучасної держави загального добробуту.
Громадянське (цивільне) суспільство — це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.
Функції та атрибути громадянського суспільства. Функції є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянського суспільства та їх впливу на суспільне життя Найголовніші з них — наступні:
По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання розв'язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв'язувати.
По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.
По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.
По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.
Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:
- наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
- організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
- незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
- зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.
За класифікацією Н. Розенблюма виділяють такі різновиди громадянського суспільства: «демократичне», «посередницьке» та «виборче громадянське суспільство».
«Демократичне громадянське суспільство» вирізняється насамперед тим, що його суб'єкти роблять наголос на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об'єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об'єднань тут є «прищеплення громадянам почуття політичної дієспроможності, здатності до розгляду політичних питань, а також схильності розглядати їх в ім'я загального добра. Задля цього вони повинні внутрішньо бути ліберальне-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорення і здійснення політики».
«Посередницьке громадянське суспільство» розглядається як агент формування таких чеснот, як вихованість, «соціабельність», здатність до солідарного розв'язання проблем. Воно націлює громадян на соціальні зв'язки, принципи громадянськості, відкритості, товариськості і відповідальності — якості, що забезпечують цілісність плюралістичної ліберальної демократії (як це описано у А. де Токвіля).
«Виборче громадянське суспільство» докладає зусиль до підвищення економічної ефективності і загального добробуту. Це поки що нова тенденція в розумінні його функцій, але саме вона, на думку автора, найбільше відповідає умовам сучасності. Пропонуючи цю модель як найперспективнішу, Н. Розенблюм посилається на Геґеля, який писав про суперечливість та обмеженість морального впливу громадянського суспільства, в якому переважають егоїстичні інтереси, вузькогрупова прив'язаність, бідність, — риси, що й сьогодні загрожують єдності громадянського суспільства і вимагають «різноманітних виправлень».
Оскільки у перехідних до демократії суспільствах 80-х-початку 90-х років існувала передреволюційна або революційна соціальна реальність, а не така, яку описав А. де Токвіль у своїй «Демократії в Америці», то не дивно, що перевагу тут також здобуло «демократичне громадянське суспільство». Справедливою є думка, що українська «оксамитова революція» 1989-91 pp., завдяки якій Україна здобула незалежність, була здійснена не політичними партіями, а громадськими організаціями, що ставили перед собою політичні цілі. У їхньому середовищі й сформувалися перші українські політики. Не дивно, що пізніше саме таке — політизоване — уявлення про громадянське суспільство та його функції стало домінуючим в українському суспільствознавстві. Найбільшого значення стали надавати проблемам опору громадянського суспільства державі — на шкоду підкресленню його соціалізуючих функцій.
Зосередження уваги на наслідках протистояння груп та об'єднань, що належать до громадянського суспільства, репресивній державі було закономірним явищем для періоду, коли сила тоталітаризму була підірвана саме завдяки масовим акціям громадянського суспільства. Однак у теоретичному плані такий підхід веде до того, що до уваги береться лише одна, причому не найрозвиненіша його модель. У деяких випадках політизація доходить до ототожнення «громадянського суспільства» із свідомо створеною опозицією до владних структур. І тоді громадянське суспільство фактично не відокремлюється від політичного суспільства.