Основними техніками політичного лобіювання є:
- контроль за виборчими процесами;
- «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;
- створення та діяльність груп тиску;
- формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.
Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рівнях політичного й управлінського процесу змушує вважати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групової політики.
В залежності від розвиненості громадянського суспільства та його взаємовідносин з державою, у різних країнах складаються різні моделі захисту інтересів, пов'язані з пошуком найоптимальніших механізмів групової політики у специфічних умовах того чи іншого суспільства. Під моделлю групової політики будемо розуміти принципи та механізми представлення інтересів громадян при прийнятті політичних та управлінських рішень за допомогою певних добровільних громадських об'єднань, а також засоби впливів, які ці об'єднання використовують. У політології виділяють такі моделі захисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, некорпоративна та патронажно-клієнтельна.
Плюралістична модель групової політики формувалася тривалий час у країнах розвинутої демократії (Канада, США, Великій Британія, ФРН, Італія та інші). Ліберально-демократичний підхід до оцінки ролі групових інтересів у політичному житті знайшов свій сучасний вираз у теорії «плюралістичної» демократії. Плюралісти вважають, що сучасним розвиненим суспільствам притаманне перманентне протиборство багатоманітних груп інтересів, яке, тим не менше, не тільки не підриває стабільність соціальної (і політичної) системи, але й сприяє її зміцненню.
Головною особливістю плюралістичних, громадянських суспільств з точки зору захисту групових інтересів є те, що люди тут добровільно об'єднуються в групи, виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також пред'являють свої вимоги державі як рівні і вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Саме це відрізняє плюралістичну модель від двох інших моделей: корпоратизму і клієнтелізму. Вона дає змогу громадянам захищати свої інтереси та здійснювати контроль за владою, не допускаючи її узурпації.
Критики цієї системи небезпідставно вказують на такі її недоліки:
- економічну неефективність та можливий стагнаційній ефект політики реалізації лише інтересів певних, а саме — найвпливовіших груп;
- порушення принципу рівності можливостей груп інтересів, наслідком чого є гучні викривальні справи стосовно зловживання різних компаній;
- гальмування активної соціальної політики — найефективніші реформи і соціальні програми втілювалися за умов, несприятливих для груп інтересів (наприклад, «новий курс» Ф. Рузвельта, «велике суспільство» Дж.Кеннеді).
Корпоратизм як спосіб (модель) урівноваження і захисту інтересів
Термін «корпорація» (від лат. corpus — тіло) виник у середньовіччі. Корпорація у XIV-XVстоліттях була станово-професійною організацією цехового типу, що захищала інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було неможливим. Корпорація — це інституалізована замкнена група, що монопольно розпоряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні колективні інтереси своїх членів. Корпорація — досить ієрархізована структура, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відданості рядових членів верхівці корпорації.
Система представництва інтересів, що базується на корпоративних принципах, і є корпоратизмом. За тоталітарних режимів корпоратизм мав державний характер.
До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:
- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у політичному житті;
- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини та ін.
У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що залежали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам притаманний ліберальний корпоратизмабо неокорпоратизм, авторитарним та тоталітарним — державний корпоратизм. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацистського, сталінський від маоїстського.
Неокорпоратизм — це демократична система представництва й узгодження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів — держави, підприємців і профспілок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників переговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взаємодії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод. Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.
Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп інтересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального партнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах поєднання ринку та регулятивної функції держави.
Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:
- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;
- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;
- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;
- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.
Головними вадами корпоратизму є:
- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;
- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;
- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;
- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;
- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;
- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.
Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених, країнах,
Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії.
Патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є вожді племен, що отримують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст. В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадянської культури та демократії.
Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигляді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосунки стають одним із найсуттєвіших гальмівних механізмів щодо утвердження плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає завданням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські стосунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного характеру.
У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-економічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чинники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшарування на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного населення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представництві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства організована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, яких за останніми даними в Україні нараховується близько ЗО тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Якщо ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.
Класичні групи інтересів є Україні
До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести: