- профспілки, фермерські об'єднання;
- об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);
- творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);
- об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);
- організації споживачів;
- жіночі, молодіжні спілки тощо.
До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як:
- різноманітні правозахисні групи;
- організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;
- об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;
- організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).
Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демократичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.
Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційнихгруп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави.
Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо навіть зацікавленим особам.
Кланово-олігархічні об'єднання та їх роль в українській політиці
За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чимало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізованим. На їх місце приходять клієнтелізм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністративно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньових) груп інтересів.
Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з одного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішення егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливішими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтельних, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незначному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.
Слово «олігарх» походить від поняття «олігархія», що означає «влада небагатьох», а не навпаки. Уточнений соціальний зміст олігархії — «політичне та економічне панування невеликої групи людей». Ще давньогрецький філософ Аристотель вважав олігархію різновидом неправильної, беззаконної влади, яка здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу, і підкреслював, що олігархії хворіють постійними державними заколотами, бо надто велика влада тут зосереджується в руках декількох осіб чи сімейних кланів. На рівні буденної свідомості олігарх — це людина, котра володіє значним капіталом, здобутим незаконним шляхом, і завдяки цьому капіталу має великий вплив на політику (насамперед на Президента). З політологічної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу — для подальшого збагачення. Для такого всебічного контролю олігархи використовують різноманітні ресурси: економічні (промислові та фінансові), інформаційні (друковані та електронні ЗМІ), політичні (партії, парламентські групи та фракції, ключові державні посади, вплив на перших осіб у державі).
Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтересах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосовно яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати кланово-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах — патронажно-клієнтельними. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єднання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламентські групи та фракції.
Отже, кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі — це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів — повне оволодіння владою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.
Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузькокорпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представ
Література
1. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций. — С.-Петербург, 2000.
2. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. — Київ 2000.
3. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. — Новосибирск, 1995.
4. Кіс Т.І. Виборчі системи та їх політичні наслідки // Нова політика. — 1996. - № 2.
5. Макеєв С.О., Оксамитна С.М. Громадянська компетентність населення України // Українське суспільство: моніторинг — 2000 р. Інформаційно аналітичні матеріали. — Київ, 2000.
6. Группы интересов // Полис. — 1992. — № 5-6.
7. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. — Москва, 1994.
8. Кауфман Д. Корупція в тумані двозначності // Політика і час. — 1998. — №1.
9. Коен Д. Лобіювання у конґресі США // Політологічні читання. — 1992. - №2.
10. Макаренко В.П. Групповые интересы и властно-управленческий аппарат: к методологии исследования // Социс. — 1996. — №11.
11. Невмержецький Є. Хто вони, суб'єкти корупції? Антикорупційне законодавство України - до міжнародних стандартів // Політика і час. - 1998. - №11-12.
12. Федералист. Политические эссе О.Гамильтона, Дж.Медисона и Дж.Джея. — Москва, 1993.