Визначена у Конституції ідея верховенства права стала головним орієнтиром конституційних положень визнання людини вищою соціальною цінністю, тобто відведення пріоритетного місця людині, громадянину, громадянському суспільству перед державою. З цього положення Конституції виникли її принципово нові визначення прав, свобод і обов‘язків людини і громадянина та визнання захисту цих прав і свобод від будь-яких посягань головним обов‘язком держави.
Ідеї громадянського суспільства, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави стали основою визначення в Конституції нового правового статусу органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, розподілу влади між ними, визначення форм стримування та противаг, які мають забезпечити неможливість узурпації влади однією особою, однією партією, одним органом державної влади. У Конституції передбачено необхідність подальшої правової реформи державної влади у заданому нею напрямку, чому було присвячено спеціальний розділ – „Перехідні положення”. Він визначив строки і послідовність здійснення такої реформи.
Тривалість реформи державної влади, її продовження після прийняття Конституції, яка змінила організацію і функціонування державної влади на принципово нових засадах, є закономірним явищем в умовах переходу до демократичної, правової держави країн з формально демократичними або тоталітарними режимами. Не випадково подібними чином відбувалися демократичні реформи державної влади свого часу і Італії, Іспанії, Німеччині після відмови цих країн від фашистських, тоталітарних режимів.
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність
В Україні перші паростки політичної думки сягають в сиву давнину, в часи первісно родового ладу. За доби пізнього палеоліту (близько 40-15 тис. років тому) на зміну первісному стаду прийшов родовий лад. Члени роду були зв'язані між собою кровною спорідненістю по материнській лінії. Така форма суспільної організації називається материнським родом, або матріархальною родовою общиною, і виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жінки-матері у господарському та суспільному житті родових колективів. Історично першою відомою формою політичної свідомості, а, відповідно, і політичних відносин, була родова свідомість. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. На жаль, історія не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.
Відомий політолог Б.Л. Кухта виділяє два фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший - становлення державних структур. Державність будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави: "Повість временних літ" (кінець XII ст.), "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненависті до чужоземних загарбників і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами культури Київської Русі були Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін. Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200-1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицько-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.
Серед основних ідей мислителів Київської Русі слід назвати, насамперед, універсалізм в погляді на історію людського суспільства Це знайшло свій вияв, по-перше, - в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; по-друге, - в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не одно державності, а братерству, співпраці між князями; по-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; по-четверте, - включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства. Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописців про рівність народів, спільність їх долі. Громадська думка (К.Р. Мислинов) стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархії з підпорядкуванням "молодих" князів "старішим", виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.
У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від яких залежить все буття. Але були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Було введено поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини. Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.
Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки, формування політичної думки в Україні.
У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.
Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця. Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні. Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності. У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.
Полемічна література дала поштовх розвитку української державності і культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.