Складні системи управління в суспільстві мають бути наділені гнучкістю у процесі свого розвитку переходити від одного якісного стану до іншого, підтримувати динамічну рівновагу з оточенням, забезпечувати сучасне й ефективне приведення суспільства у відповідність з притаманними йому об'єктивними закономірностями і тенденціями поступального розвитку.
Таким чином, немає суспільства як складної самокерованої системибез управління, як немає соціального управління без волі, авторитету. Влада в даному разі виступає як функціональна властивість, іманентна якість соціальної організації, що реалізується через соціальне управління. Це означає, що управління в царині суспільних відносин має здійснюватися на основі підпорядкованості та єдності волі учасників спільної діяльності. Сукупність підпорядковує собі індивідуальні волі, владарюючий свою волю підвладному, здійснюючи керівництво діями і вчинки індивідів, тобто управління людьми. Практичне здійснення управлінських процесів залежить від соціальних умов, в яких вони відбуваються. Останні, як правило, зумовлені матеріальним рівнем життя суспільства. Оскільки ж управлінська діяльність - це суб'єктивна діяльність людей, вона залежить і від соціального досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності й масштабності соціальних цілей та ін. Отже, без управління неможливе цілеспрямоване функціонування суспільства. Тільки державне управління забезпечує функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого. Управління - це насамперед організуюча діяльність держави, спрямована на виконання її завдань та функцій. Державне управління як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер зумовлюються завжди і скрізь потребами суспільного розвитку, що виявляються в інтересах певних соціальних верств і груп. Це явище пов'язане із системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через реальні управлінські процеси, що виникають з приводу суспільного виробництва, а й опосередковано, через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції. Характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини тих чи інших управлінських підходів зумовлені соціально-політичною природою суспільних сил, що стоять за ними. Система політико-правової, у тому числі управлінської ідеології, завжди відображає інтереси певних соціальних сил, що перебувають при владі. Проте це не означає, що управління настільки політизоване й соціально зорієнтоване, що не може виконувати загальні функції, зумовлені об'єктивною необхідністю і без яких не може обійтися будь-яке суспільство.
Державне управління здійснюється усіма гілками влади, але пріоритет в організації і відповідальності за результат стану суспільства залишається за виконавчою владою. При цьому слід звертати увагу на такі принципові позиції в організації виконавчої влади: 1) цілі управління; 2) наявність ідеології; 3) механізм урахування волі народу; 4) міра відповідальності влади. Ю. Тихомиров дає чіткіше визначення: «Державне управління є організованим процесом керівництва, регулювання і контролю державних органів за розвитком сфер економіки і культури, інших сфер державного життя». Такі визначення дають підстави розглядати державне управління і відповідні відносини у широкому аспекті, як діяльність усіх гілок влади по врегулюванню соціального, політичного, економічного життя, і у вузькому - як організацію і функціонування виконавчих органів. При цьому слід зазначити, що існують дві груші основних державно-управлінських відносин: організаційно-структурні та організаційно-функціональні, які виникають у процесі управління і мають обов'язковим суб'єктом орган виконавчої влади, Через що вони є переважно відносинами влади - підпорядкування.
Перетворювальна роль державного управління полягає не тільки у забезпеченні поступального розвитку суспільства, хоча це є головною його метою, а й сприянні тривалості, стабільності суспільних Відносин. Без цього не можна домогтися упорядкованості суспільного життя і постійно підтримувати його у такому стані. У цьому, Власне, й полягає сенс управлінської діяльності держави.
В умовах тоталітарного режиму, який панував у колишньому Радянському Союзі, дія стихійного чинника була обмежена державною власністю на знаряддя і засоби виробництва та диктаторською, цілеспрямованою, плановою діяльністю всієї системи соціального управління. Означена система відображала інтереси не широких мас, а класово-номенклатурної частини партійно-державного апарату. Основна соціальна мета управління в радянській системі камуфлювалась єдністю загальних та індивідуальних цілей, яка нібито цементувала весь соціальний організм. При цьому не можна не визнати, що жорстка централізація всього суспільного життя підвищувала організуючу здатність системи управління, давала змогу зосереджувати матеріальні й людські ресурси на якнайшвидшому досягненні поставлених цілей, хоча й далеко не завжди соціально виправданих. Таке управління забезпечує функціонування суспільства як виробничого механізму, який ігнорує людський чинник. Уся система законодавства, механізми розподілу елементарних життєвих благ, економічна й фіскальна політика, управлінська сфера ґрунтувалася на ототожненні інтересів суспільства з інтересами держави, на підпорядкованості особи державі в усіх царинах її життєзабезпечення. Номенклатура мала повну монополію на владу і панування. Тоталітарна система влади діставала втілення в авторитарно-бюрократичних методах управління. Ідеологічні постулати про відсутність принципових відмінностей між громадянами і соціальними станами в суспільстві «розвинутого соціалізму» та загальною участю в управлінні країною виявилися політичною фікцією. Для розкриття сутності управління за умов ринкових відносин важливо визначити, як виявляється реальна можливість взаємодії механізмів управління і самоуправління, їх пропорційне співвідношення, чи мають вони перевагу над механізмами стихійного регулювання та стихійного саморегулювання. З'ясування цих питань допомагає визначити тенденцію (підвищення чи зниження) міри керованості. Владно-примусовий, характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється. Зберігаючи свою природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля), останній вже не є головною і визначальною рисою державно-управлінських відносин. Здійснення функцій, орієнтованих на обслуговування суспільних потреб, не виключає застосування владно регулюючих і примусових заходів державного управління, але вони не є основою змісту цієї діяльності. Домінуючими стають заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки і свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби. Капіталізм зовсім не означає розчинення ролі держави в системі ринкових відносин.
Пострадянське суспільство відкинуло тоталітарну систему державного управління. А якою ж має бути принципово нова система управління? її не тільки не створили, а навіть концептуально не розробили. Натомість як основний претендент на рушія суспільного розвитку утвердилася адміністрація з її некомпетентністю, корупцією, зарозумілістю. Спроби використати для розв'язання завдань переходу до ринку попередній державний апарат з непідготовленими до цього ідеологічно й економічно кадрами не могли дати позитивних результатів. Адже основа основ управління в ринкових умовах - компетентність, оперативність, розрахований ризик та орієнтація на прибутки. Управлінська бюрократія з її авторитарними, командними методами управління не сприйняла нових соціальних і політичних цінностей. Калькування західних моделей управління ще ускладнило становище. Деструктивні тенденції в управлінні дедалі поглиблюються. Корумпованість охопила всі структури управління, бюрократизм став нормою поведінки державних службовців. Усі ці обставини фактично звели нанівець організаційну діяльність державного управління, спричинили втрату керованості багатьма сферами суспільного життя. Дезінтеграційні процеси в економіці й політичній сфері виявилися тривалими і глибокими. Світова економіка ще ніколи не стикалась з такими специфічними економічними, політичними і психологічними труднощами. За відсутності глибокого розуміння об'єктивних економічних, політичних, соціальних законів перехідного періоду процес реформування українського суспільства зайшов у Глухий кут. Постійна перебудова управлінських структур - яскраве підтвердження тому. Керівні ланки управління, не розуміючи або не застосовуючи об'єктивні закони, дискредитували саму ідею сформування суспільства. Щоб приховати свою некомпетентнісгь та відсутність владно організуючої державної волі, вони весь час посилаються на вигадані труднощі й природні умови. Деякі політики висловлюють думку, що Польща, Чехія, країни Італії зберегли капіталістичну потенцію і тому так швидко модернізували економіку й суспільство. Але є й інші приклади. Скажімо, Китай, який сформував модель змішаної економіки, в основу котрої покладено регульовані державою, соціально орієнтовані ринкові відносини У результаті виник досить своєрідний варіант капіталізованого соціалізму, який називають соціалістичною модернізацією з китайською специфікою. За 20 років реформ ВВП у Китаї зріс у (1,4 раз, а в 2010 р. він має подвоїтися порівняно з 2000 р. В Україні ж за роки реформ ВВП скоротився. Загалом його рівень у Китаї на душу населення становить 752 долари США на рік, а в Україні -до 500 доларів. Китай спокійно увійшов в епоху грандіозних перетворень і впевнено примножує народне і державне багатство. Досить сказати, що КНР має плюсове сальдо у світовій торгівлі понад 90 млрд. доларів на рік. Враховуючи, що продукти харчування, одяг, побутові товари й енергоносії в Китаї майже вдвічі дешевші, ніж в У країн, не важко підрахувати, що сьогодні життєвий рівень населення Китаю майже втричі вищий, ніж в Україні. Найсуттєвішим, що вирізняє соціальне управління серед інших нидів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, на інтереси людини щодо досягнення поставлених цілей. Цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з реалізацією їхнього інтересу як усвідомленої потреби, що зумовлена їхнім матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною структурою суспільства. Соціальна мета - це явище суспільної свідомості, вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп, класів. Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.