Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, була прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутності.
Особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (надалі називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та проводити релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.
Особи, що належать до меншин, мають право активної участі в культурному, шин, мають право активної участі в культурному,релігійному, громадському, економічному та державному житті. Державивживають необхідні заходи для забезпечення того, щоб особи, які належатьдо меншин, могли повністю та ефективно здійснювати свої права людини таосновні свободи без будь-якої дискримінації і на підставі повноїрівності перед законом.Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволятьособам, що належать до меншин, розвивати свою культуру, мову, релігію,традиції та звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльністьздійснюється з порушенням національного законодавства та суперечитьміжнародним нормам.Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це можливо,особи, що належать до меншин, мали належні умови для вивчення своєїрідної мови або навчання на своїй рідній мові. Держави у разі потребивживають заходів у галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії,традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території.Особи, що належать до меншин, повинні мати належні можливості дляотримання знань, необхідних для життя у суспільстві. Держави розглядаютьпитання про вжиття дійових заходів для того, щоб особи, що належать доменшин, могли без обмежень брати участь у забезпеченні економічногопрогресу та розвитку своєї країни.Міжнародна національна політика та програми плануються та здійснюються зурахуванням законних інтересів осіб, що належать до меншин.Комітет міністрів Ради Європи прийняв 10 листопада 1994 р. Рамковуконвенцію про захист національних меншин, що набула чинності після того,як її ратифікували 12 держав - членів Ради Європи. У цьому першомубагатосторонньому документі, що присвячений захисту національних меншин,викладено положення, що стосуються різних сфер. Ці положення, що маютьвигляд програми, визначають конкретні завдання, які держави-учасницізобов'язуються виконувати через запровадження на національному рівнівідповідних законів та урядової політики.Документом, що доповнює Рамкову конвенцію, є Європейська хартіярегіональних мов та національних меншин, яку було ухвалено у 1992 р.Хартія визнає невід'ємне право користування як у приватному житті, так іпублічно регіональними мовами та мовами національних меншин. Хартіявизначає завдання та принципи, що їх мають дотримуватися держави, тапропонує конкретні заходи для їхнього здійснення в галузі освіти,правосуддя, державного управління, культури, економічного та соціальногожиття.За доби УНР уперше за всю багатовікову історію України розпочалася робота по створенню національно-персональної автономії для російського, єврейського, польського та інших народів. Національні меншини набули конституційно-правового статусу суб'єктів права. Політика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пізніше і Директорії УНР була спрямована на звуження існуючих прав і свобод. Національні меншини поступово втрачали свій конституційно-правовий статус.
За часів Західноукраїнської Народної Республіки для національних меншин була проголошена персональна автономія з правом їх представництва в уряді. Правовий статус одержали лише окремі найчисленніші національні меншини, зокрема німці, євреї та поляки.
Перша Конституція УСРР 1919 р. визначила термін "національні меншини" та заборонила будь-які форми дискримінації національних меншин або обмеження їх рівноправності. Конституція УСРР 1929 р. надала можливість створити окремі адміністративні одиниці в місцевостях, де компактно проживала більшість населення тієї чи іншої національної меншини. Характерною особливістю Конституції УРСР 1937 р. була відсутність терміна "національні меншини". Невизнання національних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х років [2, 11].
Аналізуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу національних меншин середини 50-х років, можна відзначити деякі позитивні зрушення стосовно захисту прав та свобод національних меншин. Але на початку 70-х років в Україні знову розгортається боротьба проти так званого космополітизму та антисемітизму. Національне питання до часів перебудови було знято шляхом оголошення його вирішеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термін "національні меншини" не було визначено.
В період перебудови були внесені зміни та доповнення до Конституції УРСР, прийняті законодавчі акти, спрямовані на демократизацію виборчої системи, рівноправність мов, свободу совісті і віросповідання, освіту, культуру та місцеве самоврядування. Водночас термін "національні меншини" в нормативно-правових актах України за часів перебудови не був визначений, а національні меншини не набули конституційно-правового статусу суб'єктів права.
Нараховується ряд етапів становлення та розвитку законодавства України про національні меншини:
- Перший етап починається від проголошення Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.) і тривав до прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.).
- Другий етап розпочався після прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" і завершився прийняттям Конституції України (28 червня 1996 р.).
- Після прийняття Конституції України розпочався третій етап розвитку та становлення законодавства про національні меншини України [23, 54].
Нормативно-правову базу щодо захисту прав і свобод національних меншин України дослідники поділяють на загальні та спеціальні законодавчі акти. Загальні законодавчі акти захищають права та свободи національних меншин як громадян України. В той же час вони не визначають термін "національні меншини". Його визначають, як правило, спеціальні законодавчі акти.
З проголошенням незалежності України народжуються нові наукові напрями, спрямовані на дослідження різних аспектів життя національних меншин. За цей період в Україні з'явилась низка наукових праць, автори яких досліджують правові питання національних меншин. Але в цих працях не зроблено глибинного аналізу діючих нормативно-правових актів України. Щодо дослідження конституційно-правового статусу національних меншин в Україні, то такі праці фундаментального характеру взагалі відсутні.
За змістом і сферою дії права і свободи національних меншин поділяються на: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи національних меншин поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні політичні права та свободи національних меншин в Україні є тотожними індивідуальним політичним правам та свободам громадян України. Колективні політичні права національних меншин в Україні в законодавчих актах представлені не повною мірою.
Індивідуальні і колективні культурні, економічні, соціальні, екологічні права та свободи національних меншин є тотожними індивідуальним і колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому акті, які закріплюють економічні, соціальні, екологічні права, не визначено термін "національні меншини" [31, 29].
Визначені в розглянутих універсальних конвенціях ООН та її спеціалізованих установ і регіональній Рамковій конвенції РЄ права меншин та осіб, які до них належать, можна розділити на загальні (основні) і спеціальні (особливі) громадянські, політичні та культурні права (для останніх найчастіше застосовується словосполучення “економічні, соціальні та культурні”).
Основними громадянськими правами осіб, які належать до національних меншин, є: право на життя; право рівності перед законом та право на рівний правовий захист; право недискримінації; право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті й релігії; право на громадянство; право на свободу мирних зборів та асоціацій. До громадянських спеціальних прав можна віднести право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції.
До основних культурних прав належать: право користуватися своєю культурою, право осіб, які належать до релігійних меншин, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, право користуватися рідною мовою [31, 30].
Основними політичними правами є: право брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права; право брати участь в управлінні країною й державними справами, право рівного доступу до державної служби. До кола економічних прав належить лише право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими [31, 31].
Усі інші перелічені права осіб, які належать до національних меншин, є спеціальними культурними правами: право на вивчення рідної мови і навчання рідною мовою; право створювати свої релігійні установи, організації та асоціації; право на культурну спадщину; інформаційні права; право брати участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівні; право встановлювати та підтримувати вільні та мирні транскордонні контакти з особами, з якими представників меншин об’єднують спільні етнічні, культурні, мовні або релігійні ознаки чи спільна культурна спадщина, та інші права, які разом з основними правами складають право на самобутність кожної особи, що належить до національної меншини.