Одеський національний університет ім. І.І.Мечнікова.
Інститут соціальних наук
Кафедра політології
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Сучасні теорії демократії
на тему:
«Елітарна теорія демократії».
*******************,
студент Y курсу
********** навчання
відділення політології
викладач: *********
Одеса-2007
План
Вступ.
Висновки і пропозиції.
Вступ.
З моменту свого виникнення елітизм був альтернативою демократії. Адже суперечності між елітизмом і демократизмом очевидні: елітизм виходить із нерівності людей, тоді як класична теорія демократії проголошує їх рівність; елітизм визнає реальним суб’єктом політичної влади еліту, в той час як для демократії таким суб’єктом є народ[1].
За конституціями демократичних країн (в тому числі і за Конституцією України), верховна влада належить народові. Наприклад стаття 5 Конституції України зазначає: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ»[2]. Проте ні для кого не є секретом те, що політична дійсність навіть найдемократичніших країн часто дуже далека від проголошеного народовладдя. Пересічний громадянин розуміє, що важливі для його життя рішення приймаються поза його волею. Він не рідко не тільки не може реально вплинути на прийняття рішення, а й часто про прийняті рішення взагалі дізнається постфактум із ЗМІ[3]. Таким чином громадянин часто виступає не як суб’єкт соціально-політичного управління, а як об’єкт. Сучасні політичні системи далеко не в повній мірі забезпечують вирішальну участь громадян у процесі прийняття рішень[4]. Демократія, як вважає чимало дослідників, може бути в кращому випадку лише формою правління еліти, схваленої народом. Не випадково сьогодні дуже поширеною є думка про «історичне примирення» елітизму та демократії.
Суперечність між демократією та елітизмом як основна проблема елітарної теорії демократії.
Демократичне державне правління має довготривалу історію і ґрунтується на вагомих теоретичних засадах. Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії.
Виходячи з багатовікового теоретичного и практичного досвіду розбудови демократії, можна дати таке її визначення, «демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і громадянина відповідно до міжнародних стандартів»[5]. Демократія характеризується такими ознаками:
· визнанням народу вищим джерелом влади;
· виборністю основних органів держави;
· рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;
· підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
· додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
· конституційне обмеження влади більшості над меншістю;
· повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
· верховенство закону;
· поділ влади та ін.
Головна суперечність демократії – це суперечність між ідеєю демократії як повновладдя народу і неможливістю її практичного здійснення. Багато вчених вважають демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Дійсно, демократія у прямому її розумінні - як безпосередня влада народу - неможлива вже в суто технічному відношенні, оскільки немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне і з точки зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ в цілому, за певних умов може бути таким же тираном, як і одноосібний деспот.
Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії та її реальністю сприяє існуванню багатоманітних концепцій демократії. Одна з перших (і в той же час достатньо повних), класифікацій концепцій демократії, була запропонована канадським політологом К. Макферсоном (згодом вона була доповнена Д. Хелдом). Вона включає такі теорії демократії:
– «классическая демократия, т.е. демократия античная, демократия в Древней Греции, главным образом афинская демократия;
– республиканизм, т.е. республиканская форма правления в Древнем Риме, а также средневековые городские республики;
– протективная демократия;
– развивающаяся демократия;
– теория отмирания государства (К. Маркс);
– состязательный элитизм;
– плюралистическая демократия;
– теория партиципаторной демократии;
– модель легальной демократии»[6].
Демократія не може бути “правлінням народу” в буквальному розумінні. Реальна демократія передбачає, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість для народу впливати на них і в разі потреби змінювати їх більш достойними і компетентними. За час свого існування демократія модифікувала, доповнила свої принципи настільки, що вже не містить в собі відвертої суперечності елітизмові. Головним питанням для демократії стало питання “що править “ в державі, тобто чи править в ній закон, а питання “хто править” відсунуто на другий план.
Еволюція елітизму демонструє послідовне послаблення негативного відношення до демократії. Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Обґрунтування її знаходимо ще у працях Конфуція, Платона, Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше. Теорія еліт у сучасному вигляді була розроблена В.Парето, Г.Москою, Р.Міхельсом[7]. Суть її полягає в тому, що людське суспільство завжди поділялось на привілейований відносно не чисельний клас тих, хто управляє, та на переважну більшість – клас тих, ким управляють. Основу належності до еліти становлять особливі індивідуальні, насамперед організаторські, здібності, а також матеріальна та інтелектуальна перевага, які виділяють людину в коло вибраних, найкращих. До загальних рис теорії еліт належать: підхід до історії як до сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням відповідних їм типів політичних еліт; критика ідеї народного суверенітету як утопічного міфу; твердження, що нерівність є основою соціального життя; абсолютизація політичних відносин, визнання політичної влади однією з первісних причин соціального панування. В демократичній теорії все навпаки. Це дає підставу називати класичний елітизм запереченням демократії.
У сучасній західній політології мають місце два основних підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві - функціональний і ціннісний. Прибічники функціонального підходу головною ознакою політичної еліти визнають соціальний статус людини, її місце і роль в системі владних управлінських структур. Еліта - це меншість населення, яка приймає важливі в суспільстві рішення і керує більшістю (П.Шарон), здійснює найбільш важливі функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С.Келер). Ці та інші автори підходять до визначення еліти з функціональних позицій, вбачають у ній відносно вузьку, специфічну владно-політичну групу правлячого класу, яка офіційно репрезентує і реалізує на практиці законодавчу і судову владу. Прихильники ціннісного підходу визначальною «ознакою еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля) одних людей над іншими»[8]. Так, Х.Ортега-і-Гассет елітою вважає тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. За З.Фрейдом, це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магнітній силі[9]. Належність до політичної еліти в даному випадку визначається культурно-психологічними особливостями людини, з якими вона народжується або яких набуває. Останніми роками здобуває поширення концепція множинності (плюралізму) еліт, згідно з якою еліти нібито врівноважують одна одну і запобігають встановленню тоталітаризму (О.Штаммер, Д.Рісмен). Значного поширення набули також демократичні концепції еліт (Р.Даль, Й.Шумпетер, Х.Зіглер, Т. Дай, К.Манхейм), які розглядають еліту не лише як групу, здатну до управління, а й як силу, покликану оберігати суспільство від неконтрольованого натиску й неврівноваженості мас. Еліта оголошується головним захисником демократичних цінностей.
Не одностайність думок з цього питання викликана внутрішньою суперечністю теорії, «неможливістю заперечувати демократію, що в усе більшій кількості країн завойовує прихильність»[10]. Існують відверті суперечності між класичними теоріями еліт і демократії. Вони виявляються в тому, що, по-перше, вихідний принцип елітизму – нерівність людей, тоді як класична теорія демократії проголошує їх рівність, хоча б політичну; по-друге, елітизм виходить з того, що реальним суб’єктом політичної влади є еліта, в той час як таким суб’єктом для демократичної теорії є народ. Проте політична реальність змусила теоретиків обох напрямів шукати шляхи примирення теорій, аби не втратилась їх життєздатність та зв’язок з практикою. Тому, вказуючи на антагоністичність теорій, робиться наголос на слові «класичні». Сам Г.Моска під кінець життя почав переглядати свої погляди на демократію, відмовляючись від односторонньої негативної її оцінки. Він доходить “парадоксального” для себе висновку, що демократичні форми можуть бути використані для збільшення сили і стабільності правлячого класу, що в демократіях “ряди правлячого класу більш відкриті” і вже тому останній більш легітимний в очах мас.