"ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА"
ПЛАН
1. Політичні проблеми етнонаціональних відносин.
2. Етнос і нація в політичній системі суспільства.
3. Етнонаціональний розвиток української держави. Особливості роботи у військових колективах з поліетнічним складом.
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1 - е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.
3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: "Академія", 2000. (С.117-128).
4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998.
5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: "Кондор", 2003.
6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.
Розглядаючи проблему етнонаціональних відносин необхідно підкреслити її актуальність, політичну значимість цього питання в усі часи. Цьому феномену існує, як мінімум, два пояснення. По-перше, з об’єктивної точки зору, розвиток народів Землі призводив до зіткнення і суперництва між ними у боротьбі за економічне, політичне та духовне панування. По-друге, об’єктивною стороною етнонаціональних відносин є прагнення окремих політиків використовувати „національну карту” для досягнення особистих, як правило антигуманних цілей, виходячи з принципу „роз’єднуй та володарюй”. Залишимо далеке минуле для істориків та проаналізуємо кінець 80-х початок 90-х років XX ст.
У період перебудови національні і етнічні проблеми вийшли на перший план, оскільки у Радянському Союзі вважалось, що національне питання вирішене повністю і остаточно. Тому профілактикою міжнаціональних конфліктів не займались належною мірою. І як тільки тоталітарні способи керування населенням послабли, політичне керівництво зіткнулося з проявами етнонаціональної незгоди (Нагорний Карабах, проблема турок-месхетинців, кримських татар, чеченців, поволзьких німців). Перехід від тоталітаризму до демократії, від єдиної держави до незалежних республік потребує нових підходів до проблеми етнонаціональних відносин, побудованих на демократичних принципах.
Недооцінка та ігнорування етнонаціональних особливостей, невміння або небажання регулювати їх, як правило, призводить до конфліктних ситуацій і про це необхідно постійно пам’ятати перш за все політичним діячам.
В цій лекції ми розглянемо політичні аспекти етнонаціональних відносин з теоретичної і практичної точок зору. Більш детально зупинимось на характеристиках етнонаціонального буття України, як незалежної, демократичної держави. Проаналізуємо низку ключових понять і законів національного розвитку, їх логічний зв’язок з Конституцією, Концепцією національної безпеки держави, проблемою реформування Збройних Сил України.
Характеристику цього питання необхідно почати з вибору єдиного загальнологічного методу дослідження, яким в нашому випадку буде дедукція (міркування від загального до часткового).
Розглядаючи політичну систему суспільства, ми прийшли до висновку, що вона складається з деяких структурних елементів: держава, партії, трудові колективи, суспільні організації та рухи, ЗМІ. Між всіма цими елементами встановлюються певні політичні відносини, які можуть носити міждержавний, міжсоціальний, внутрішньосоціальний, міжнаціональний, міжетнічний характер, наповнюючи політичну систему практичним змістом. Нація і етнос багато в чому визначають характер держави: форму правління, форму територіального устрою, в залежності від кількості етносів, які складають націю, від історичних, політичних особливостей їх розвитку. (Якщо етноси активно політизуються, то може виникнути необхідність переходу від унітарної держави до федеративної). Прикладом може служити елемент федералізму в Іспанії (Басська автономія), утворення власного парламенту в Шотландії після Референдуму 1997 р; спроба побудови незалежної держави на основі провінції Квебек (Канада).
Волевиявлення нації, як джерела влади, рішуче впливає на спрямованість політичних процесів, особливо при демократії. У тоталітарних та авторитарних державах влада практично не бере до уваги думку свого народу, використовуючи силу (перш за все військово-політичного характеру) для підтримки політичної системи у стані рівноваги, що в кінцевому підсумку, як показала історія, призводить до краху таких типів політичних систем (Австро-Угорська імперія, фашистська Італія).
Таким чином, етнос і нація є активними суб’єктами (і об’єктами) політичного процесу, безпосередньо впливаючи на тип політичної системи, яка склалася у країні.
У західних країнах з кінця XIX – початку XX ст. дуже активно вивчаються проблеми національного і етнічного розвитку у зв’язку з національно-визвольними війнами, крахом імперій і виникненням незалежних держав. Однією з провідних дисциплін у цій галузі є етнополітологія – наука про сутність, характер і форми існування та розвитку етносів (націй і етнонаціональних груп), яка вивчає їх роль і місце в історії людської цивілізації і політичного життя суспільства, а також їх взаємодію з органами державної влади. Щоб у загальних рисах уявити, які ж проблеми розглядає етнополітологія, зупинимось на її структурі: історія етнополітичної думки, теоретико-методологічні аспекти етнополітолоії; теорія етнічності; теорія нації; теорія націоналізму; теорія етнонаціональної політики; теорія національно-державного устрою; теорія етнополітичних конфліктів; теорія етнополітичної культури.
Зупинимось на деяких аспектах етнополітолоії органічно поєднуючи практичну і теоретичну спрямованість даної науки.
На сьогоднішній день, за даними ЮНЕСКО в світі нараховується близько 4 тис. етносів, з яких тільки 300 є націями і лише у 200 країнах існують держави Виходячи з цих даних можна зробити висновок, що проблема етнонаціональних відносин „приречена на успіх”.
Етнонаціональні відносини – це процес взаємодії між націями, етнічними групами, національними меншинами та їх державними утвореннями.
Відрізняють три основних типа етнонаціональних відносин:
· рівноправний: з урахуванням інтересів різних етносів (демократичні держави – Франція, Німеччина);
· відносини панування та підвладності: домінування одного етносу і утиск прав інших народів, які мешкають в цій державі (імперська політика царської Росії):
· спроби знищення інших суб’єктів – винищення цілих народів (колонізаторська політика європейських держав у Південній та Північній Америках призвела до повного зникнення деяких індіанських племен: майя, ацтеки).
Демократично орієнтовані держави як правило обирають перший тип етнонаціональних відносин, не виключаючи при цьому використання насильницьких методів моделі панування та підвладності. Даний вид відносин багатогранний і протирічливий. Як правило, до сфери політики відносять такі питання етнонаціональних взаємодій, як національне самовизначення, співвідношення національних і інтернаціональних інтересів, рівноправність націй, створення умов для вільного розвитку національних мов і національних культур, підготовка та представництво національних кадрів у структурах влади.
Разом з тим на формування політичних чинників, політичної поведінки, політичної культури значний вплив мають історичні традиції, соціальні почуття і настрої, географічні і культурно-побутові умови життя націй та етносів.
Аналізуючи етнонаціональні відносини, ми використовуємо терміни „етнос”, „нація”, спираючись на знання із географії, історії. Конкретизуємо їх з точки зору політології:
Етнос – це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.
Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії живуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці (Франція); англійці, шотландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо „народи-етноси”, але не „нації”. А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається сукупність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.
Отже, існують два поняття нації. Перше - це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге – нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому - до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи - поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської – євреї в усьому світі.