Як зіштовхуються дві названі тенденції, до речі, зіштовхуються не завжди у рамках «культурного» націоналізму, видно на прикладі процесу глобалізації. Наступ дешевих та якісних товарів з країн «золотого мільярду» на країни бідних Сходу та Півдня веде до руйнування традиційного дрібнотоварного виробництва, способу життя. Це посилює почуття невпевненості у завтрашньому дні, відчуття загрози. Разом з ними посилюються націоналістичні почування. Щоб зберегти владу над співвітчизникам, які зазнають труднощів, націоналістичні настрої підхоплюють власті цих країн. Одночасно ці ж труднощі штовхають багатьох мешканців з Півдня і Сходу правдами і не правдами пробиратися в найрозвинутіші країни Європи, Америки та ін. Неконтрольований приплив емігрантів викликає у цих країнах т. зв. «суспільний невроз» тобто відчуття незахищеності, загрози самобутності. Це викликає у цих націй прагнення звузити контакти зі світом, замкнутися, самоізолюватися. Нерідко девіативні елементи вчиняють насильство проти іммігрантів
Чинники формування нації.
Щоб пояснити, як виникають нації, необхідно показати яку роль у формуванні нації відіграють ті чи інші чинники. Їх об’єднують у кілька груп. Насамперед виділимо групу географічних чинників. Це клімат, характер місцевості (ландшафт), характеристики ґрунту і т. ін. Вони накладають відбиток на формування етносів та націй. Наприклад, одним етносам дозволять силами окремої сім'ї створити достатньо життєвих ресурсів для успішного життя, і таким чином формують з них індивідуалістів. Інших кліматичні чинники спонукають триматися разом, спільно протистояти суворій природі, об’єднувати свої сили в обробітку землі і, зрештою, формують їх як колективістів.
Наступною виділимо групу геополітичних чинників. Тих, які пов’язані з місцем та роллю етнічної території у політичних планах власних чи сусідніх політиків. Істориками давно помічено, що народи, які знаходилися на геополітичних перехрестях набагато швидше приходять до національного самоусвідомлення. Це повністю стосується і українців. Опинившись на перетині інтересів Польщі, Туреччини і Московії українці наочно переконувалися, що ніхто, крім них самих, незацікавлений у захисті їхніх інтересів, плеканні їхньої культури і самобутності. Тому не дивно передчасним, а закономірним нами сприймається заклик Якова Лизогуба - наказного гетьмана, призначеного П. Дорошенком: 1672р. у листі до «Нехай цар московський…».
Наступною групою чинників виступають прояви етнічної культури: мова, особливості побуту, виробництва та ін. – усі вони дозволять швидко і наочно відрізняти «своїх» на тлі іноетнічного оточення, швидко і наочно визначити критерії своєї спільності. «Ми по-своєму хліб печемо, хати будуємо, килими тчемо. Ми не такі як вони, ми - інші».
Окрему групу чинників формування нації складають економічні та технічні чинники. Це вільний ринок робочої сили, засоби зв’язку. Вони дозволяють швидко і міцно налагодити зв’язки у рамках нації, зцементувати її. Особливого значення дослідники надають друкарському верстату. За його допомогою політичні еліти свого часу отримали можливість швидко і дешево поширювати свої ідеї у народному середовищі, гуртувати народ навколо себе та своїх поглядів.
Важливим чинником націоставлення виступає держава, державна адміністрація. Яскравим історичним прикладом може бути відроджена 1861р. італійська держава. Звільнивши та об’єднавши Італію гарібальдійці та мадзіністи несподівано для себе наштовхнулися на відсутність національної єдності населення Апенінського півострова. Держава почала націотворчу роботу під гаслом: «Ми створили Італію, тепер завдання полягало в тому, щоб створити італійців». Протягом 60-х рр.. ХІХ ст. – початку ХХ ст. італійські політики-націотворці зуміли з 2% національно свідомих італійців створити повноцінну італійську націю. Прикладом націотворчої діяльності держави можна вважати й французьку державу. Так на початку Французької революції 1789-1794 рр. лише 50% населення країни розмовляли французькою.
Далеко не другорядну роль у становленні націй зіграв чинник релігії. Так, культурна еліта у Західній Європі прийшла до усвідомлення ідеї нації у значній мірі під впливом релігійних рухів, передусім реформації Національні церкви посилено застосували простонародну мову у молитвах, ритуалах і гімнах і таким чином поширювали застосування національних мов. Німецька Біблія Лютера стала значною мірою як літературною, так і розмовною мовою народу у Північно-Центральній Європі. Переклад Біблії, здійснений королем Яковом І «королівською англійською» мовою, унормував ще далі мову Уікліфа і Шекспіра для англійців. У Швеції, Данії публікація Біблії простонародною мовою допомогла унормувати шведську і датську мови.
Поряд з релігією, над формуванням нації працювали й професійні працівники культури. Науковці творили літературну мову, вибираючи з розмаїття діалектизмів найхарактерніші для національного світосприйняття слова. Митці творили ряд ідеалізацій, які формували образ представника нації, давали можливість людям подивитися на себе ніби збоку, усвідомити себе, і власний зв'язок зі своєю нацією.
Під впливом згадуваного релігійного і культурного руху, покликаного витворити ідею нації, піднести цінність нації і витворити націю шляхом впровадження національної культури, і сформувався світогляд, відомий під назвою «націоналізму» - ще один чинник формування нації.
Націоналізм і його види
Поняття «націоналізм» не застосовується однозначно: у повсякденному чи широкому сенсі це слово вживається в усіх випадках, коли наголошується цінність нації як культурної спільноти, обстоюються самобутність захист національних інтересів та прав, досягнення яких може бути поєднане з інтересами і правами інших націй, так і про експансіоністські, агресивні домагання(«шовінізм»).
Як певний світогляд націоналізм означає проголошення нації вищою цінністю. Якщо не найвищою, то принаймні такою, що в ієрархії цінностей посідає дуже високе місце («Бог і нація», «Бог, свобода і нація», «Бог, свобода, розумний порядок і нація»). Націоналізм, у цьому загальному чи широкому сенсі слова з різними відтінками може бути властивий різним політичним ідеологіям: лібералізму, консерватизму, соціалізму тощо. І якщо виключити експансіоністський варіант такого націоналізму («шовінізм»), то націоналізм у широкому сенсі слова є рівноцінними патріотизму. Патріотизм може бути властивий людині, яка притримується будь-якої політичної ідеології.
Поняття «націоналізм» застосовується також для позначення особливої політичної ідеології. Дослідник Петер Альтер вказує на те, що краще говорити не про якусь одну політичну ідеологію (бо єдиної політичної ідеології націоналізму не існує), а про політичні ідеології націоналізму. Дослідник виділяє три основні види таких ідеологій – ліберальний, інтегральний, реформаторський націоналізм.
Інтегральний націоналізм (від лат. integro відновлюю, поновлюю). Це націоналізм, що розвивається за умов відсутності чи ущемленої державності і має на меті колишнього становищя нації, повноцінне її функціонування. Через умови становлення дуже часто цей різновид націоналізму характеризується ультрарадикалізмом, екстремізмом. Особливістю інтегрального націоналізму є ігнорування приватного інтересу, повне його підпорядкування національній справі, загальному інтересові.
Найбільш відомими прикладами реформаторського націоналізму П. Альтер вважає Японію та Туреччину із деякими застереженнями Китай, Єгипет та Іран після 1921 р. « Реформаторський націоналізм постав із потреби захисту, утвердження себе супроти економічного контролю, іноземного культурного впливу та політичної опіки. У той же час він пристосував західні моделі, аби модернізувати політичне та економічне життя в межах даного соціального порядку і оновити склеротичні адміністративні структури».
У контексті нашого розгляду – а саме з погляду ролі ідеології націоналізму у становленні націй як культурних спільнот, варто виділити ліберальний (демократичний) націоналізм, що здійснив вирішальний вплив на процес націоставлення у Західній Європі. Він обґрунтував ідейні засади тієї політичної практики, що виявилася найбільш успішною. Ліберальний націоналізм не вважав націю найвищою цінністю. Бог, гуманізм, свобода найбільш значимі для ліберального націоналізму цінності, але без здійснення свободи націй його вважали неможливим здійснити і ці вищі цінності. Він не був поєднаний з ксенофобією і вважав збереження нації як культурної спільноти сумісним із здійсненням індивідуальних прав і свобод. Не був він також експансіоністським: як спосіб узаконення влади він ґрунтувався, по сутті, на праві націй на політичне самовизначення у формі збігу кордонів держави з етнічними кордами. Цей вид націоналізму зумовив той спосіб формування національної держави, при якому одна нація стає провідною у національному русі, об’єднуючи навколо себе національні меншини у спільному політичному самовизначенні. «Провідний» етнос перетворює деякі елементи своєї етнокультури (мова, державні символи тощо) у засіб, що об’єднує всі етнічні групи в одну політичну спільноту. Під «етнічними групами» маються на увазі не лише «субетноси» провідного етносу (бойки, лемки, гуцули, русини), а також і національні меншини, тобто представники інших етносів, що мають десь-інде історичну територію свого проживання.