Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини.[4]
Специфіка політичної орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:
- по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;
- по-друге, одна частина політичного спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;
- по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;
- по-четверте, справжнім пріоритетним завданням для цього спектра партій є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;
- по-п’яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом і Росією, використовуючи кон’юнктуру тимчасових вигод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах.
У програмах партій цього напряму закладено здебільшого ідей, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60 – 80-х років.
Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДПУ і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику; радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської торгівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій [1, с. 398].
Неоконсервативний напрям
Е. Берг "Французька революція" (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;
2. Культ моралі;
3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;
4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;
5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;
6. Сильна ієрархічна держава;
7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;
8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;
9. Наслідуваність розвитку;
10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;
11. Свобода і відповідальність.
У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний кон- серватизм і неоконсерватизм.
Основні ідеї класичного консерватизму:
• визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи; • в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
• недоторканість, святість приватної власності;
• ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
• ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;
• переконаність про вроджену нерівність людей;
• консерватизм - контрреволюційна доктрина;
• держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;
• існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;
• політика підпорядкована релігійній моралі.
К. Етитейн виділяв серед послідовників консерватизму: 1) прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;2) "реформаторів", котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;3) "реакціонерів", які вимагають повернення до певної політичної ситуації минулого.
У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін.
У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки:
1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;
2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.
Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.
Основні ідеї неоконсерваторів:
• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави; • допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства; • сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності; • у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість. В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: "Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв'язку з пращурами".[4]
До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхні консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберальних виникли на ґрунті масового національного руху за незалежність України та її демократичний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорсткішу антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним факторам державотворення над соціально-економічними.
В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ).
Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейського християнської демократії, але не вказують на механізми розв’язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.
Не позбавлена строкатості й фрагментарності діяльність партій націоналістичного напряму. Якщо УНА намагається проповідувати ідеї інтегрального націоналізму, то КУН сповідує погляди демократичного націоналізму з елементами соціал-демократії щодо розв’язання соціально-економічних проблем. Або, якщо УНА стоїть на позиціях створення слов’янської федерації з центром у Києві, то СНПУ виступає за інтеграцію до європейських структур як необхідний тимчасовий захід для виходу України з-під опіки Москви і зміцнення держави.
Основними ідеологічними пріоритетами правих радикалів є проголошення пріоритетності прав нації і держави над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії; захист українського етносу в своїй державі; орієнтація на самобутній шлях розвитку України, глибоке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу; протекціонізм щодо національного виробника; обстоювання твердого правового і морального порядку, а також сильної національної авторитарної особистості (глави держави); забезпечення могутності держави шляхом розвитку військового комплексу, інформаційних технологій (найбільш жорстко захищали необхідність збереження ядерної зброї і обстоюють ядерний статус держави в майбутньому) [1, с. 398-399]
Отже, основні ідеї неоконсерваторів в Україні:
- формування сильної влади збереження в суспільстві сильної позиції держави;
- допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;
- сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;
- у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.
У цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого [2,с.180] .
Націоналістична течія
Основними ідеологічними пріоритетами правих радикалів є:
- проголошення пріоритетності прав нації і держави над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії;