Доцільно нагадати деяким можновладцям думку видатного українського правознавця Б. Кістяківського про владарювання як елемент влади. Він вважав, що поряд з такими ознаками влади, як престиж, привабливість, авторитет, традиція, звичка, сила, що викликає страх і покірність, є ще одна ознака: будь-яка влада має бути носієм певної ідеї, вона повинна мати моральне виправдання (наприклад, велич і славу народу й держави, зміцнення правового і громадського порядку, задоволення матеріальних і духовних потреб своїх громадян). Якщо влада втрачає ідею натхненності, вона неминуче гине. Влада є для громадян не стільки їх суб'єктивним правом, скільки їх правовим обов'язком, і цей обов'язок вони повинні нести як певне суспільне служіння. Надзвичайні повноваження їм надаються не в їх особистих інтересах, а в інтересах всього народу і держави. Англійський філософ Т. Гоббс зауважив: «...Усі обов'язки правителів можна висловити однією фразою: благо народу - вищий закон». У нас, на жаль, особисте збагачення деяких високих і малих можновладців переважає над інтересами народу.
За таких обставин на запитання, чи є у нас демократія, очевидно, слід чекати негативної відповіді. Суспільство дістало певну свободу, котра фактично зводиться лише до обмеженої свободи висловлювати свою думку, але це ще не вся свобода. Вона виникає тоді, коли особистість має можливість самостійно діяти за нормами, заданими сформованим громадянським суспільством. Сьогодні в Україні фактично немає середнього класу як соціальної бази громадянського суспільства. Демократія - це нормально функціонуючий соціальний організм, пошук альтернатив, свобода вибору. Вона дала нам таку свободу, котра зробила суспільство хворим економічно, політично і духовно. Це швидше демократія несвободи. Демократична фразеологія, яка панує у нашому суспільстві, далека від реальної демократії.
Україна ще дуже далека від взірців демократії. Начебто увійшовши в зону демократії - тільки-тільки, сама ж почала руйнувати її основи. Конституційний Суд - упав, судові органи так і не дійшли до фази реформування. Держава фактично функціонує без опори на правове поле. Водночас деякі політики закликають не копіювати західних зразків, а створити свої, вищі форми єднання влади і народу, які, можливо, отримали б назву «пеодемократія» або «демократія істинна, повніша та досконаліша». Які основні питання, на їхню думку, має вирішувати нова, досконаліша демократія? Що слід зробити для того, аби влада належала не кланам, не корпораціям, не партіям, навіть не парламенту, уряду чи Президенту, а всьому суспільству? Як і які завдання суспільство мусить ставити перед владою? Як суспільство має контролювати свою владу? Яким чином влада народу повинна нести відповідальність перед своїм народом? Як суспільство має забезпечити себе максимально достовірною інформацією? Як воно повинно контролювати та регулювати розподіл валового продукту?114 Чи знайдеться політик або дослідник, який може стверджувати, що сьогодні в суспільстві справедливо розподіляється валовий продукт між корпораціями й народом? Запитань багато, тільки переконливих відповідей обмаль.
Для молодої демократії у період її становлення надзвичайно важливо визначити шляхи, форми й методи розвитку з урахуванням світових зразків, власного досвіду і менталітету народу. На жаль, із цього можновладці взяли на озброєння переважно зразки західної демократії, при цьому не кращі й не з власної волі. Одним із одіозних прикладів є фуршетизація країни - від села до вищої влади. Коли народ бідує, державні й недержавні органи та організації влаштовують пишні прийоми, фуршети, презентації. Йде безперервний банкет на тлі соціальної чуми.
А скільки їх витрачається на «євроремонти», оздоблення мармуром незліченних контор, купівлю престижних автомашин і особисту охорону можновладців (за радянських часів охороняли тільки першого секретаря ЦК КПУ, а нині - всіх владних чиновників). Кількість об'єктів, що сьогодні охороняються, - понад 50 тис, кількість зайнятих охороною - понад 1 млн. осіб.
Політика сліпого сприйняття західних зразків демократії, ідеології, культури й способу життя супроводжується дискредитацією минулого суспільного устрою країни і передусім його позитивних факторів, дестабілізацією економіки, яка вже не може існувати без постійного наркотичного фінансового вливання МВФ та інших міжнародних фінансових організацій. Останні вимагають суворо слідувати їхнім вимогам, що породжує соціально-економічний і політичний паразитизм, апатію мас. У 2000 р. Міжнародний валютний фонд мав 71 пункт вимог до України, за виконання яких вона одержить позику 300 млн. доларів. У країні було приватизовано десятки тисяч різних підприємств. Для держави це майже нічого не дало. Більшість підприємств працюють за тіньовими схемами, штучно занижуючи прибуток. Отже, основна маса державних підприємств працює фактично збитково. За рівнем соціальних витрат на душу населення Україна стоїть поза найбільш відсталими африканськими країнами.
«Безкорисливі» рятівники розробили спеціальну тактику для подібних країн, котра створює ілюзію можливості досягнення в найкоротші строки західного достатку, але для цього вимагається зробити у себе те, що вони нав'язливо радять. Безперечно, не слід чекати з боку МВФ якогось альтруїзму. У нього свій власний інтерес. У нас теж є свої національні інтереси і тільки вони повинні визначати нашу поведінку. Свого часу аналогічну матрицю МВФ запропонував Чехії, але чехи вчасно зрозуміли, що це погіршить становище народу і відмовилися від кредитного диктату. Це аж ніяк не означає, що слід ігнорувати загальнолюдські цінності у сфері демократії, державного устрою, культури, науки, передових технологій, побуту, що притаманно сучасній цивілізації.
Йдеться про те, що зовнішні атрибути західної демократії, нами сприйняті, слід наповнювати змістом справжньої демократії. А ми більше імітуємо демократичні процеси, ніж їх поглиблюємо. Чіпляємо на державні й суспільні структури бутафорські демократичні прикраси, нав'язуючи народові прозахідне мислення й викривлену етику людських стосунків. Слід поставити перепони ігноруванню слов'янських звичаїв життя на догоду жадібному й ненаситному споживацтву, індивідуалізму, культу насильства та іншим елементам напівколоніальної демократії, котрі підривають захисні сили нашого суспільства.
Розвиток і досконалість форм демократії залежать від форм суспільної свідомості й відображають одну з основних ідей - соціальної справедливості. Ця проблема - одна з найважливіших у сучасному розвитку суспільства. Дослідження її у взаємозв'язку з такими суспільними категоріями, як демократія, право, мораль, управління надасть можливість глибше осмислити сутність нашої соціальної перебудови.
Відомо, що в основі соціального контакту лежить обмін цінностями - матеріальними і духовними. Обмін як глобальний соціальний феномен вивчають багато наук, оскільки спосіб обміну, врешті-решт, є критерієм для всієї системи соціальних відносин. У справедливості відносин обміну закладено ідею балансу інтересу, відповідності, порівнянності між цінностями, які сповідує суспільство, а це в свою чергу відображається в стичних і юридичних нормах.
«У самому обігу, - писав К. Маркс, - в процесі обміну, як він виступає на поверхні буржуазного суспільства, кожен дає, тільки беручи, і бере, тільки даючи»115. Однак обмін не зводиться лише до предметів, що задовольняють матеріальні й духовні потреби людини, а включає й такі нематеріальні цінності, моральні якості, як чесність, сумління, справедливість, гідність, повага свободи й інтересів інших.
Ці зауваження дають можливість у загальних рисах визначити поняття справедливості як здоровий баланс між споживачем, виробником, людьми та їхніми потребами й інтересами. На думку англійського філософа К. Поппера, «справедливість полягає в рівному розподілі громадянських обов'язків і в рівності громадян перед законом. За умови, що самі закони щодо окремих осіб або груп населення безсторонні». Юридична і соціальна рівність як одна з форм соціальної справедливості найяскравіше відбивається у праві. Справедливість, рівність і право нерозривно зв'язані. Рівність - вираження справедливості. Ф. Енгельс називав юридичне поняття справедливості «найабстрактнішим виразом самого права». Право ж не може існувати, не забезпечуючи формальної рівності учасників тих відносин, котрі воно регулює.
Контури і межі соціальної справедливості - це та міра добра, зла І обов'язку, яка визначає місце людини в суспільстві.
У сучасному світі справедливість домінує як принцип, решта суспільних категорій розглядаються крізь її призму. Зміна суспільної формації, скасовуючи попередню систему соціальної справедливості, замінює її системою іншого соціального типу, як правило, більш високого порядку. Саме цей процес відбувається нині в Україні, хоча й не можна сказати, що він має позитивне забарвлення. Швидше ми є свідками підміни реального змісту категорії справедливості пишномовною фразеологією («свобода», «рівність», «можливість»). Справедливість, людяність, свобода постійно вимагають того чи іншого, але коли щось неможливе, воно не відбувається і попри все залишається пустою мрією.
Про яку соціальну справедливість можна говорити, якщо український народ фактично розпався на дві нерівноцінні за чисельністю частини: 80 % бідних і 5 % - багатих. Така нерівність несумісна ані :і демократією, ані з євроатлантичними економічними системами.