На первинних стадіях розвитку лобізму в Сполучених Штатах, деякі групи намагалися отримати перевагу в процесі конкуренції, засилаючи своїх емісарів (лобістів) в стан уряду. Лобіювання на тих стадіях було більшою мірою функцією прямих особистих взаємостосунків між лобіиста і офіційними особами, ухвалюючими рішення. Группи, які мали більш компетентних лобістів, мали більше шансів досягти своїх цілей, тоді як групи, що не мали даного інструменту, опинялися в невигідному положенні і мали зацікавленість в тому, щоб обзавестися власними професійними лобістами. Поступово центри державної влади в столиці і в штатах були заповнені натовпами лобістів, шукаючих можливості встановлення особистих прямих контактів з представниками влади. Легка можливість для безпосереднього контакту, характерна для тих часів, коли лобістів було мало перестала існувати.
Зіткнувшись з ситуацією, коли канали для прямих контактів стали переобтяжені, лобісти перейшли до непрямих методів комунікації. Вони стали використовувати повторних посередників, які на їх думку, мали більш надійний і частий доступ до відповідних осіб - родичів або друзів офіційних діячів. Крім того, вони стали організовувати масові кампанії по відправці листів і телеграм з розрахунком створити враження наявності широкої громадської думки за або проти тієї або іншої політики. Організовувалися масовані кампанії в засобах масової інформації з метою змінити(або підтримати) політичні тенденції.
Ця зміна тактики з ухилом на непрямі методи отримала назву "лобіювання на корені"("lobbing at grass roots").
Проте непрямі, побічні методи також обмежені в своїй ефективності.
Компанії "лобіювання на корені", що проводиться сильними конкуруючими групами,часто приводили до патової стуації і збереженню статус кво. Компанії,організовані лобістами, часто легко розпізнаються офіційними особами, на яких такі кампанії націлені. Успішні публічні кампанії вимагають вельми далеких обхідних шляхів і акуратних методів і вельми дорогі.
В результаті труднощів такого роду намітилася тенденція відходу від методики "лобіювання на корені" -маятник гойднувся у зворотний бік.
Сучасна практика лобіювання у Вашингтоні є сумішшю прямих і непрямих методів. Прямі методи, такі як особистий виклад точки зору, мають перевагу у більшості лобістів, але на них не завжди можна покладатися: ніколи не можна гарантувати легкий доступ до офіційних осіб в потрібний момент. Лобісти звертаються до непрямих методів, коли прямі перестають бути дієвими. На додаток лобісти приділяють масу уваги тому, щоб їх комунікаційні канали залишалися стабільно відкритими і дієвими. Вони застосовують різноманітні засоби, щоб здобути розташування державних урядовців, втертися до них в довір'я, щоб забезпечити швидкий і ефективний канал в необхідний момент. Розваги, частування і хабарництво не так широко застосовуються для цих цілей, як прийнято вважати.Вони не розглядаються як послуги або блага багатьма офіційними особами. А головне - хабарництво вельми небезпечне для кар'єри як державних діячів, так і для самих лобістів.
Перший етап розвитку лобізму в Україні, напевно, можна назвати олігархічним. Він мав ознаки нецивілізованого лобіювання, відмінною рисою якого було придбання власності і бізнес-переваг неконкурентними методами – закриті конкурси і тендери, не обґрунтована видача державних кредитів, адміністративні рішення, проведені в умовах правового вакууму. Йшов процес приватизації підприємств і майже паралельно – перерозподіл власності. З розвитком нормального ринку наступає період цивілізованого лобізму, що характеризується конкурентними методами впливу – PR і рекламні кампанії, ініціація експертних оцінок проектів адміністративних рішень; наявність інститутів лобізму у вигляді організацій і груп фізичних осіб, що займаються цією діяльністю на професійній основі.
Для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, різноманіття інтересів в суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний передусім для демократичних режимів. З двома умовами лобізму нам однозначно не пощастило у часи панування адміністративно-командної системи управління. З одного боку, офіційно визнавалося існування лише двох класів (робітників і селян) і прошарку (інтелігенція). Інакше кажучи, орієнтація була не на соціальну диференціацію, а на соціальну уніфікацію.
Традиційно лобіювання інтересів бізнесу у нас сформувалося як тіньова система взаємовідносин бізнесу і влади. Цивілізований же лобізм характеризується об’єднанням суб’єктів ринку в групи «за інтересами», щоб вирішувати загальні проблеми. В світовій практиці існують конктертні лобістські ресурси, які використовуються для успішного вирішення завдання. Найважливішими серед них є адміністративно-управлінський, фінансовий та інформаційний. Що вони собою являють і що дають на практиці? Адміністративно-управлінський ресурс – наявність зв’язків у владних структурах, що дозволяють донести до державних органів свою точку зору і проштовхувати потрібні рішення. Фінансовий ресурс – кошти, які компанії, громадські організації і будь-які зацікавлені групи можуть виділити на проведення і реалізацію потрібних рішень. Це ресурси, що необхідні на якісну експертизу, аналіз, пошук, опрацювання рішень, могутнього PR, а також подальші інвестиції власне в проект. Під інформаційним ресурсом розуміється можливість отримання необхідної для прийняття рішень оперативної і достовірної інформації, володіння технологіями поширення відомостей зметою підтримки власних позицій. Практика лобіювання показує, що для досягнення потрібних владних рішень часто доводиться підключати всі згадані ресурси, і виграє та група, у якої вони повніше залучені. Інформаційний ресурс реалізовується, як правило, під час збору, аналізу інформації, в агітаційних і пропагандистських кампаніях, в тому числі в PR-кампаніях, адміністративний – в апаратних постановах і інших нормативних актах, в рішеннях законодавчої гілки влади.
Сьогодні в Україні продовжують найчастіше використовувати методи прямого лобіювання як такі, що довели свою ефективність. Зв’язок одного з найприбутковіших видів бізнесу – нафтогазового з розстановкою політичних сил та протекціонізмом певних осіб у Кабінеті Міністів створює умови для активної участі груп тиску в оформленні кадрового складу найвищих державних посад, що за умов не легалізованості інституту лобіювання створює небезпеку для поширення корупції. Як і в будь-якій країні перехідного періоду, увага в Україні прикована насамперед до виконавчої, а уже у другу – до законодавчої влади. Цьому сприяє домінування рішень, що приймаються виконавчою владою; переважання законів «посередньої дії»; висока питома вага правових актів, прямо регулюючих діяльність конкретних підприємств. Це – підмурівок для тіньового лобіювання, коли в законі багато посилань на компетенцію відомств, лобіст йде до них.
Для України характерна і недавня російська ситуація: наявність безлічі бізнес-асоціацій і громадських спілок за їх абсолютної формальності. Проте є в українському варіанті лобізму дуже специфічна форма. У нас розвивається абсолютно нехарактерний для інших процес «завоювання» політичних партій національним бізнесом. В цьому можна побачити хоч і не цілком західну, але єдино можливу форму захисту бізнесу в умовах становлення країни. Звідси, мабуть, і нова українська приказка – «головне не право на власність, а уміння її відстоювати».
Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходженя законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів «внутрішнього» лобіювання у Кабінеті Міністрів.
До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести:
прийняття законів,
затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію,
проведення парламентських слухань, «круглі столи», семінари, конференції, інші заходи, пов’язані з законотворчою діяльністю.
Результати опитування, проведенного свого часу журналом «Компаньон», показали, що найбільш рентабельним було і залишається в Україні кабінетне лобіювання. Слово «кабінетне» є похідним від скорочення «Кабмін». Постанова Кабінету Міністрів є більш ефективним засобом, ніж закон. Вона вступає в силу з моменту підписання і не проходить трьох читань у Верховній Раді. Вартість такого документу для замовника значно нижча. Вона дозволяє уникнути зайвої публічності процесу, що за сьогоднішніх умов у певних випадках є дуже важливим. Основним методом лобіювання у Кабінеті Міністрів є «коридорний лобізм», суть якого полягає насамперед в проштовхуванні потрібного та відмови від прийняття непотрібного рішення. В апаратній ієрархії офіційні посади і реальна ступінь впливу на процес прийняття рішень не співвпадають. Саме тому за розташуванням сил на ключових посадах та ступенем їх впливу на керівництво, включаючи навіть осіб, які не входять до офіційної номенклатури уважно слідкують учасники процеса лобіювання.