Ось чому політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.
У політиці не існує жорсткої детермінації, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високої міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб’єктів у сфері політичної реальності може бути багато, а вектор їхньої взаємодії не завжди дає очікувані результати, то тут «закон діє скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримується, сповільнюється й послаблюється протидіючими обставинами» [10]. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремої людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.
Слід також мати на увазі, що знання законів політики не дає жодної «таємної влади» над людьми, але дає змогу виявити ті чинники, зв’язки, довготривалі тенденції, які виникають і діють як за межами політики (явища економічної, етнічної, соціальної, культурної та інших сфер життя), так і всередині її, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.
Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. «… Політична влада, – писав К. Маркс, – є тільки породженням економічної влади...» [11].
Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби з допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.
Рівень можливого взаємовпливу політики та економіки різні політичні течії уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цієї проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула «про першість політики щодо економіки», тобто про спроможність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначає тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з допомогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю,
добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.
На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидає ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці – це заміна реформістської моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зорієнтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на землі; науково-технічні досягнення в передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.
Існує й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передовсім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократії, самоврядування, у зміні політичних та державних форм.
До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання ролі «людського виміру» політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Усе повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.
Однією із закономірностей політичного життя слід уважати тенденцію до зміцнення відносин громадянського суспільства, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферами суспільного життя, зростання їх автономії від політики та держави.
Важливе значення для розкриття внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя мають закони структури, функціонування та розвитку, які вивчає політологія [12].
Політологічні закони структури визначають сутність форм та методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони багатьох зрізів, наприклад закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв’язок елементів у окремих підсистемах, тоді як інші є чинними для груп підсистем або суспільства в цілому [13].
Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політології у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.
Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттєві й необхідні зв’язки між усіма структурними компонентами політичної сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.
Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів – як мета.
Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політології, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як і всі суспільні науки) взагалі характеризується надзвичайним динамізмом та рухливістю.
Однак необхідно визнати, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше – від суб’єктивiстських припущень дослідників) до справжньої науки. Доки емпірична політологія та соціологія не матимуть необхідної кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спирається на загальну теорію.
У процесі вивчення політичних явищ політична наука користується різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.
Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визнанням пріоритетної дії економічної сфери життя су-
спільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у їхньому розвитку та взаємозв’язку тощо.